Водяник. Зелений роман. роман

Просто так мусило статися.

У той край попід горою я приходив двічі. Першого ра зу як той, ким власне й народився, а другого — як той, кого ціле життя із себе вдавав, і ким під самий його кінець став насправді.

На бога нарікати марно, втім, як і хвалу возносити. Взагалі, не моє це, — богів згадувати.

Хочу тільки сказати, що вибору я не мав. Ніхто його не має.

Явився я без одягу, коли час не мав сенсу. Визирав з рі чкового дна, ночував у дубових корчах та очеретах, полював у затоках та ковбанях. Край той був велелюдний, говорили там двома мовами, обидві я знав, та жодною не користувався, тоді в цьому не було потреби. Німий, мов ри ба, я нипав сушею і вивчав місця, де оселився. У болота, де ніхто не живе, не заходив: жити годиться там, де годиться й помирати, а деякі місця краще оминати.

Ґрунти тут були нетривкі, подеколи просто пісок, далі сама вода, найгірше там, де все це докупи. Людські стежки завжди вели через ліс, тут дерева ро били землю тривкішою, сприяли їй, утримуючи всередині себе воду, яка в гілках їхніх текучими ру ками здіймалася над подорожнім, мов небесний купол. Коли я прийду вдруге (цього ра зу вбраний у модний синьо-жовтий сурдут), побачу в них високе склепіння храму.

Тим часом, це була звичайна вода, всюдисуща й незрима, мінлива й невловна, необхідна і неуникна. Вода, що тече, здіймається і просочується скрізь, де її шлях із давніх-давен огороджували, спрямовували й використовували для своїх потреб місцеві люди. Їм доводилося ро бити це, інакше б вони не вижили в цьому болотистому краю попід великою горою. Вони добре ро били, нащадки їхні брали з них приклад, нащадки нащадків пожинали плоди їхньої праці, та й самі сіяти не забували. Витворів своїх не позначали нічим, окрім власної майстерності: на греблях, дамбах, шлюзах, жолобах, млинівках, дренажах, ринвах і водосховищах я не бачив жодного підпису, крім, хіба, пари сердечок, видряпаних на потемнілих балках. Мабуть, лише взимку, коли через кригу простягалися ланцюжки слідів, із цієї мінливості поставав певний лад, до якого, зрештою, приходить будь-яка вервечка випадковостей. На тлі неба вимальовувалися імена та прізвища скромних ставкових трударів, і коли я прийду вдруге, вже не бачитиму в них самі лише людські закарлючки. Зможу їх читати, коли, закинувши ру ки за голову, спостерігатиму з-під води, як дітлахи, нічого не підозрюючи, виписують на кризі своїми успадкованими від старших чобітками ініціали їхніх колишніх власників.

Мав предків і я, їхні імена тут усі знали, і дотепер іще можна знайти їх, разом із ро динною печаткою, на документах, що після них лишилися. Саме вони вдосконалили давно занедбаний на ту пору водогін і започаткували систему допоміжних накопичувальних ре зервуарів: ставків, що живилися з джерел, струмків або дощової води. Вісім таких ставків вони винахідливо сполучили в єдину систему, якій не було аналогів у цілому світі. Звісно, це був штучний витвір, але він покладався на вихідні умови, даровані природою: розташувався у місцях, від початку багатих озерами, ставками та болотами. Ця ро бота зробила їх доступними та корисними для людей, не позбавляючи ці болотисті місця краси та їхнього природного призначення.

Я повертався до старого маєтку, який тепер належав мені. Мав намір управляти ним з винахідливістю й покірністю своїх предків. Хоча в ту пору, коли я тут був уперше, а час не мав сенсу, людей я оминав і до свого дому ходив тільки вночі, коли холодні льохи й занедбані кімнати дарували безпечний прихисток небажаній у цих краях істоті.