Карти Олега Кіналя
Книгу присвячую Лусінді Калпін, Алу Демпсі, Тому Догерті, Сюзан Інґланд, Діку Ґаллену, Кеті Ґрумс, Марісі Ґрумс, Вілсону і Джанет Ґрумсам, Джону Джарролду, Міським Хлопцям Джонсонам (Майку Леслі, Кеннету Лавлесу, Джеймсу Д. Лунду, Полу Р. Робінсону), Карлу Лундґрену, Вільяму МакДуґалу, Монтанській банді (Елдону Картеру, Рею Ґренфеллу, Кену Міллеру, Роду Муру, Діку Шмідту, Рею Сешинсу, Еду Вілді, Майку Вілді та Шерману Вільямсу), Чарлі Муру, Луїзі Чевес Попхам Рауль, Теду і Сідні Ріґні, Роберту А. Т. Скотту, Браяну і Шерон Вебб, а також Гезер Вуд.
Вони прийшли мені на допомогу, коли Господь ходив по воді, і справжнє Око Світу промайнуло над моїм домом.
Роберт Джордан
Чарлстон, Північна Кароліна
Лютий 1990 року
І станеться так, що все, створене людьми, буде знищене, і Тінь упаде на Візерунок Епох, а Морок знову простягне свою руку над світом людським. І заголосять жінки, а чоловіки затремтять, коли народи земні розлізуться, наче зогниле дрантя. І ніщо не встоїть, і ніщо не вціліє...
І все ж народиться той, хто вийде супроти Тіні, народиться ще раз, як був народжений раніше і народиться знову, і так безкінечно. У вереття і попіл він зодягне людей, і знову своїм пришестям розтрощить він світ, розриваючи всі скріпчі пута. Наче розкутий світанок, засліпить він нас і спопелить нас, проте Дракон Відроджений вийде супроти Тіні в Останній битві, і з його крові постане нам Світло. Нехай ллються сльози, о люди світу! Плачте задля свого спасіння.
Із «Пророцтва про Дракона»,
Караетонський цикл
у перекладі Елейн Марісе’ідін Альшин,
Головного бібліотекаря при дворі Арафел,
року Милості 231-го Нової Ери, Третьої Епохи
ПРОЛОГ
У тіні
Чоловік, який називав себе — принаймні у цьому місці — Борсом, глузливо скривився від приглушеного гомону, що котився під склепінням зали, наче тихе гусяче ґелґотання. Проте його гримаса залишалася непоміченою під чорною шовковою маскою на обличчі, дуже схожою на маски, що закривали сотні інших облич у цій залі. Сотні чорних масок і сотні пар очей, які намагалися розгледіти, що приховується під ними.
На не надто гостре око ця велика зала могла би здатися палацовою, особливо якщо зважити на височенні мармурові каміни, золоті люстри, що звисали зі склепінчастої стелі, барвисті гобелени і мозаїчну підлогу з вигадливим візерунком. Але так могло би здатися на не надто гостре око. Для початку достатньо хоч би того, що каміни стояли холодні. Полум’я витанцьовувало на поліняках завтовшки як людська нога, однак не давало тепла. Стіни за гобеленами та стеля високо над люстрами були оголені до каміння, майже чорного. Жодного тобі вікна, і лише дві дверних пройми у протилежних кінцях зали. Скидалося на те, що хтось прагнув створити подобу палацової вітальні, та не завдав собі багато клопоту, обмежившись лише її обрисами та кількома деталями для правдоподібності.
Де знаходилася ця зала, чоловік, що називав себе Борсом, не знав — і помишляв, що цього не знає жоден із присутніх. Його нервувало вже на саму думку про те, де це може бути. Досить того, що його було покликано. Йому й про це не хотілося думати, однак від такого запрошення навіть він не зміг відмовитися.
Він обсмикнув плащ, дякуючи подумки, що каміни холодні, бо інакше йому було б задушно у чорному сукні, що вкривало його аж до п’ят. Увесь його одяг був чорний. Об’ємні складки плаща прикривали його зумисну сутулість, до якої він удався, щоби приховати свій зріст, а також збивали з пантелику щодо того, був він худий чи повний. Тут він був не єдиний, хто закутався ледь не у кравецьку плахту.
Він мовчки розглядав присутніх. Майже всім у своєму житті чоловік завдячував терплячості. Якщо він достатньо довго чекав і пильнував, хтось обов’язково припускався помилки. Більшість чоловіків і жінок у залі дотримувалися такої ж філософії: вони вичікували й мовчки слухали тих, хто не міг не говорити. Декому бракувало терпцю або їх гнітила мовчанка, й тому вони розбовкували більше, ніж слід було.
