Колесо часу. 4. Колесо Часу. Кн. 4. Тінь, що сходить

Розділ 1

Насіння тіні

О бертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами. Легенди блякнуть у пам’яті й перетворюються на міфи, а коли Епоха, що їх сотворила, повертається знову, про них уже й згадки розвіялися. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — в Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, на просторих рівнинах Каралейнського степу здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки початків цей вітер все ж таки був.

Під вранішнім сонцем вітер здіймався на північ та захід, розколихуючи безмір трав і поодинокі хащі, проносячись над стрімкою рікою Луан, повз затуплене ікло Драк онової гори — легендарної гори, яка височіє над зеленими хвилями пагорбистої рівнини так високо, що хмари огортають її значно нижче від затуманеної вершини. Драконова гора, де завершив свій вік Дракон — а разом з ним, подейкують, і Епоха Легенд — і де, згідно з пророцтвом, він відродиться знову. А можливо, що й вже відродився. Вітер дме на північ і захід, через селища Джулд, і Дайрейн, і Аліндейр, де мости, немов кам’яні мережива, перекинулися до Сяйливих Мурів — велетенських білих мурів міста, яке багато хто називає найвеличнішим у світі. Тар Валон. Місто, якого щовечора лише торкається тінь Драконової гори.

По той бік муру будівлі, зведені оґірами до брячих дві тисячі років тому, здавалося, проростали прямо із землі або ж були створені вітром і водою, а не збудовані руками, хай навіть й уславлених оґірів-каменярів. Одні споруди були подібні на птахів, що розкинули крила в польоті, інші — на велетенські мушлі з далеких морів. Стрімкі вежі, що звужувалися доверху, мерехтіли брижами чи закручувалися в спіралі; їх з’єднували мости, котрі часто не мали билець, — що висіли у повітрі, простягаючись на сотні футів. Лише ті, хто давно мешкали у Тар Валоні, не витріщалися на все це, як сільські простаки, що ніколи не покидали своїх ферм.

Біла Вежа — найвеличніша з усіх — височіла над містом, виблискуючи на сонці, неначе відполірована кістка. «Колесо Часу обертається довкола Тар Валона, — кажуть містяни, — а Тар Валон обертається довкола Вежі». Це перше, що побачать мандрівники, прямуючи до Тар Валона, ще до того, як їхні коні ступлять на міст, — а капітани річкових суден угледять її, щойно на обрії забовваніє острів: Вежа відблискуватиме промінням, немов маяк. Не дивина, що велетенська площа навколо оточеної стінами території Вежі здавалася меншою, ніж була насправді, маліючи під могутнім поглядом Вежі; люди ж на ній здавалися комашками. Навіть якби Біла Вежа була найменшою у Тар Валоні, уявлення про те, що вона — серцевина могутності Айз Седай, тримало острівне місто у побожному трепеті.

Попри велику кількість людей, площа не була заповнена всуціль. По боках бурхливим потоком тіснився натовп, прямуючи у своїх щоденних справах, але ближче до Вежі потік рідішав, аж поки біля високих білих стін не відкривався голий край бруківки завширшки щонайменше із п’ятдесят кроків. Звісно, в Тар Валоні шанували Айз Седай, і Престол Амерлін панувала у місті, як і серед Айз Седай, — однак майже ніхто не хотів наближатися до осередку їхньої сили ближче, аніж це було б необхідно. Одна справа — пишатися розкішним каміном в залі, але зовсім інша — самому стрибати у вогонь.

Мало хто з людей підходив ближче до просторих сходів, що вели досере­дини Вежі, до вигадливо різьблених дверей, — таких широких, що крізь них пліч-о-пліч могла б увійти дюжина людей. Двері були відчинені, немовби запрошували увійти. Завжди знаходився хтось, хто потребував допомоги Айз Седай — чи відповіді, котру, на його гадку, могла дати лише Айз Седай; і всі вони прибували і здалеку, і з ближніх країв: з Арафелу, з Ґелдану, із Салдеї чи Ілліану. Багато хто справді отримував допомогу чи пораду, — хоча часто не зовсім ту, на котру очікував чи сподівався.