Червона Шапочка: трилогія. Кн. 1

1

На богослужінні в невеличкій церковці Святого Георгія в Сурдулиці того дня було досить людно. Анатолій Лазаревич стояв перед входом до церкви і потискав руки вірянам. Був утомлений, спина боліла. Таки треба вранці робити вправи на розтягування хребта — як порекомендував лікар, але вже кілька днів відганяв від себе цю думку. У березні йому виповниться шістдесят дев’ять, та й щоденне стояння на ногах аж ніяк не полегшувало болю в попереку.

Анатолій простягнув руку останньому вірянину, який вийшов із церкви:

— Нехай Бог благословить кожен крок у твоєму житті.

Подейкували, що отець передає людям спокій та мир і що люди йому вдячні за це. «Добре слово допомагає очистити душу, — подумав священник, — і лише Богу відомо, скільки тепер душ потребує допомоги».

— Усього найкращого, отче, — мовив парафіянин на відході.

Анатолій усміхнувся й побажав йому:

— Хай береже вас Господь.

Чоловік кивнув у відповідь і спустився сходами.

Священник дивився услід людям, які поволі віддалялися від церкви. На вулиці стало холодніше, температура опустилася нижче за нульову позначку. Синоптики прогнозували, що падатиме сніг. Отець Анатолій уже хотів повернутися до храму, аж раптом помітив, що хтось за ним спостерігає. Незнайомець стояв трохи осторонь, вдивляючись у нього. На голові мав шапку, насунуту на саме чоло, а шарфом був закутаний до самого носа, так що видно було тільки очі. Їхні погляди зустрілися, і чоловік підняв руку на знак вітання. Анатолій Лазаревич кивнув йому, і пара, яку він видихнув, білою хмаринкою замерехтіла перед його обличчям.

— Добрий день, — привітався чоловік, зупиняючись перед отцем.

У погляді незнайомця Анатолій відчув докори сумління. Їх він одразу зміг розпізнати завдяки багаторічному досвіду, набутому під час сповідей.

— Здрастуйте. Чим можу вам допомогти?

Чоловік уважно подивився на священника. В його світлих очах майнув відблиск, наче відсвіт на поверхні води.

— Мені вже ніхто не може допомогти.

— Бог допомагає усім, сину мій. Треба тільки попросити в нього про милість.

Чоловік простягнув руку. Анатолій Лазаревич помітив, що в ній був зошит.

— Це вам.

— Мені? — перепитав отець, узявши зошита й знову пильно вдивляючись незнайомцеві у вічі.

Той опустив очі.

— Прочитайте, отче. Будь ласка.

Анатолій Лазаревич відчув каяття, ніби пори на шкірі незнайомця розкрилися й випустили в повітря неприємні емоції.

— Хочете зайти зі мною до церкви?

Чоловік підвів голову.

— Дякую, отче, але для мене вже запізно.

Священник розпізнав смуток у світлих очах. Глибокий смуток, який залишає шрами.

— Сповідь зцілює, сину мій.

Чоловік похитав головою. Раптом шарф зісковзнув з його носа, відкривши ніжне обличчя, що різко контрастувало з пронизливими очима. Незнайомець швидко поправив шарф і натягнув його високо на ніс. Анатолій Лазаревич підняв руку й поклав чоловікові на плече. Їхні погляди пересіклися й повисли в холодному листопадовому повітрі. Між ними запала тиша, рука священника зісковзнула з плечей чужинця.

— Те, що ви прочитаєте... — почав незнайомець, — має залишитися між вами та Богом.

Чоловік витяг із кишені срібний ланцюжок із маленьким медальйоном. Відкрив його, і Анатолій Лазаревич упізнав святого на мініатюрному образі.

— Святий Пантелеймон.

— Колись ви дали мені його. Не пригадуєте, отче?

Старий священник підвів очі на незнайомця. Спогад промайнув у його мозку, і він раптом зрозумів, хто стоїть перед ним. Холод пробіг по тілу. Чоловік простягнув руку й сунув медальйон Лазаревичу в руку. Той розтулив рота, аби щось сказати, але прибулець розвернувся й пішов геть. Отець дивився вслід чоловікові, який хутко віддалявся, аж тут відчув щось мокре на носі. Підвів голову й глянув на небо. У повітрі кружляли дрібненькі сніжинки. Священник глибоко вдихнув, аж легені заболіли від холоду. Потім зайшов до церкви Святого Георгія та зачинив за собою масивні двері. Повітря всередині було холодним, пробираючи до кісток. Він підійшов до святої води і занурив у неї три пальці. Перехрестився.

— Святий Боже, дай мені сили та міці. Амінь.