Білий вовк : трилогія. Кн. ІІ

Розділ перший

Кочев’є, Рудниське озеро

1973

Зупинилася перед м’ясною крамницею на Рошковій цесті посеред міського півострівця, який з обох боків оточувала Ринжа. Відгорнула пальцями кольорові пластикові стрічки, що звисали з поперечини одвірка, відділяючи зовнішній простір від внутрішнього приміщення. Була втомлена і задихана. От ще тільки м’ясо придбає — і можна рушати додому.

— Здрастуйте, товаришко Уршуло, — привітався шістдесятип’ятирічний Йоже Маєс, м’ясник, у якого ще її мати купувала м’ясо, а Уршула часто в дитинстві приходила сюди з мамою. — Що сьогодні? Може, трохи лопаток для супу?

Опустила погляд на вітрину й окинула оком виставлені напоказ шматки м’яса. Не хотіла варити яловичого супу, адже знову довелося би простояти на ногах більш ніж годину, від чого в другій половині дня відчула б сильну втому та біль, який неодмінно оселявся в крижах і спричиняв дискомфорт.

— Я візьму відбивні. Чотири штуки, будь ласка.

Йоже Маєс кивнув і потягнувся до м’яса у вітрині. Кинув на прилавок і великим ножем розрізав біля кістки, тоді нарізав чотири шматки і загорнув у папір. Раптом приміщення запов­нив знайомий голос, який прослизнув крізь пластикові стрічки й торкнувся її вух. Уршула підійшла до кольорового пластика, що звисав з одвірка, відсунула рукою стрічки й визирнула на вулицю. За кілька метрів від входу стояв чоловік, який обіймав за талію усміхнену молоду жінку. Він теж сміявся. Їхній сміх розносився повітрям, а вітер здіймав його в небо. Уршула дивилася на спину свого чоловіка, який віддалявся. Разом із жінкою він перетнув дорогу і зник на іншому боці вулиці. Уршула розвернулася й пішла до прилавка. Дістала гаманець із сумочки й подивилася на м’ясника, який поклав загорнуте м’ясо в поліетиленовий пакет і підсунув до неї.

— Ось, товаришко, вісімсот динарів.

Вона витягла кілька купюр і простягнула продавцеві.

Вий­шла на вулицю й притулилася до фасаду будинку. Заплющила очі та голосно вдихнула, відчуваючи, як калатає серце. Потому оглянула дорогу і незграбно перебігла. Водій у жовтому «фічо» засигналив, перелякавши її. Швидко дихала, виглядаючи свого чоловіка. Люди снували центром Кочев’я, був сонячний квітневий день. Кілька молодих людей сиділи на низькому мурі й ласували морозивом з автомата. Раптом Уршула помітила його. Разом із жінкою він перетнув міст, продовжив шлях Люблянською цестою, і Уршула зрозуміла, куди парочка прямує.

Вілла Сайовича була єдиним у місті зразком архітектури сецесійного стилю, побудована в стилі історичних вілл дев’ятнадцятого століття, а її зодчий у процесі зведення надихався королівським мисливським будиночком у Швеції. Власниця вілли Злата Носань здавала кімнати на горищі. Уршула спостерігала за тим, як її чоловік та молода жінка піднімалися сходами до дверей, що вели до верхніх кімнат, і її горло стиснулося.

Вона сиділа в автівці на стоянці за банком і дивилася крізь лобове скло на людей, які прогулювалися містом. Тоді схилила голову і заплакала. Її великий живіт притиснуло кермо.

Зайшла до хати через кухонні двері, поставила пакет з їжею на стіл і подякувала дванадцятирічній Бояні Димитровській, привітній дів­чинці, яка мешкала навпроти і частенько наглядала за дітьми. Дала Бояні трохи грошей і зачекала, доки та піде. Потім підійшла до низького креденсу й відсунула верхню шухляду. Дістала звідти пачку сигарет і витягла одну. Запалила, вдихнула дим і сіла за стіл. Курила і дивилася на двох хлопчаків, які гралися на підлозі. На стіні висів календар, на ньому було обведене сьоме травня — дата передбачуваних пологів. Чоловік сказав, що хоче дів­чинку.

— Спорт. Завершився сороковий чемпіонат світу з хокею на льоду. Збірна Югославії посіла дев’яте місце, золота медаль дісталася Радянському Союзу, для якого це вже дванадцята перемога.

Уршула встала зі стільця, підійшла до радіо й вимкнула. Шестирічний син підвів голову і глянув на матір.

— Вставай, — сказала вона йому.

Хлопчик поставив дитячу вантажну машинку і підвівся. Жінка загасила недокурену цигарку, нахилилася й взяла за руку його трирічного брата.