Пригоди хоробрика

Наталя Ліщинська

Рудий непосидючий дракончик Хоробрик не вміє жити без пригод. Він росте, вчиться літати, дружити, допомагати і перемагати. Завдяки цікавості, кмітливості, щедрості, чуйності та родині й друзям Хоробрик виходить із халеп трошки мудрішим, сильнішим. Гумор, легкість і стрімкі викрутаси сюжету не затуляють глибини та важливості життєвих питань, із якими треба впоратися малюку, що росте. Симпатичний дракончик не здається навіть тоді, коли йому бракне сил. Яскравий веселий Хоробрик завжди готовий допомогти тому, хто в біді, тому всюди знаходить нових друзів. А гуртом перемогти зло легше.

МАЛЮК І ВЕЛЕТ

На Веселковій планеті жив малий дракончик, яскраво-рудий, наче вогонь. Усі руді дракони — сміливці. Тому мама з татком на­звали свого синочка Хоробриком. Та малюк не зміг правильно вимовити таке довге і важке ім’я, в якому на додачу опинилася прикра літера «р» і то аж двічі. Через те дракончик називав себе скорочено Бликом.

У крихітки були маленькі крила. Вони ще не виросли. Тому літати Блик не вмів. Але дуже, ну, дуже-дуже хотів навчитися літати.

Він тренувався. Щодня. Щоб не насміхалася Блискавка, його старша сестра, яка вже хвацьки літала, Блик утікав на луку. Він розганявся, швидко тупочачи лапками, щосили тріпотав крильцями, стрибав угору і… не летів.

Іноді стрибок виходив довгий. Але тоді Блик міг упасти і боляче забити лапку, хвостик або животик. Ні, малюк не плакав! А продовжував тренуватися. Тільки крильця росли чомусь дуже по­вільно…

Сонце того ранку великим помаранчевим оком споглядало з неба Веселкову планету. Мабуть, уболівало за крихітку такого ж вогненного кольору, як і саме сонце. Навіть квітки зацікавлено повернули голівки, приглядаючись до приготувань дракончика. І пташки замовкли, спостерігаючи за Бликом.

Малюк навмисне за сніданком з’їв мало. «Бо злетіти легше, коли ти легший», — думав крихітка. Хоча мама переконувала, що від їжі дракони ростуть. Крила у них теж виростають і міцнішають. Та Блик, який завжди з’їдав усе, досі ж не полетів.

Глянувши на круглий животик, малюк вирішив, що сьогодні пузце у нього менше, ніж учора. Бо вчора за сніданком він стоптав цілу гору вишнегрушок. А нині обачно віддав половину порції малиноківі сестрі. Блиська — так молодший брат називав Блискавку, обожнювала ласувати кисло-солодкими червоними в зелену смужку плодами. Блик теж любив малиноківі, проте рішуче поділив свою купку і посунув половину сестрі саме тоді, коли мама відвернулася. Блиська здивовано глипнула на брата, однак малюк, притиснувши лапку до рота, благально подивився на неї. Сестра, вже набравши повітря для запитання, видихнула, змовчала і вмить проковтнула соковиту смакоту.

І тепер Блик, задоволений оглядом черевця, яке не потягне вниз, рішуче пригнув голову. Він глипнув зеленими очицями на злітну доріжку, витоптану ним посеред луки за багато-багато тренувань.

Малюк побіг. Як він мчав! Як вітер! Крильця шалено хурчали! Лапки тупотіли швидко-швидко! Нарешті Блик щосили відштовхнувся від землі… На мить малюкові здалося, що він полетів. Та він і справді стрибнув дуже високо! Навіть побув у повітрі трохи довше, ніж будь-коли до того. Шкода, що приземлення було геть невдалим… Але добре, що крихітка встиг притиснути голівку аж до животика, бо покотився, наче м’яч.

— Дивись, куди летиш! — обурення у войовничому голосі було стільки, що малюк, який вирішив нерухомо і довго-довго полежати після жах-страх падіння, підняв голову й розплющив очі.

Боліло все, але зараз Блик міг думати лише про голос. Хтось побачив його невдалу спробу! Невже Блиська?! Сестра, хизуючись умінням літати, візьме його на кпини, всім-всім розкаже! Всі-всі сміятимуться… Жах-страх… Малюк, нікого не побачивши, у знемозі заплющив зелені очка.

— Якщо ти великий, то думаєш, що можна збивати менших?! — не вгавав розлючений голос.