Гайді

Богдан», 2023

Оповідка перша Мандрівка до Вуя з полонини

За гарненьким та затишним селищем Маєнфельд виростають у височінь гори. До них, звиваючись щедро-густо зарослими деревиною полями, веде до підніжжя гори стежина. Гора ж тим боком, що від селища, стрімко нависає над долиною. Проте бескиди починаються вже з того місця, звідки в’юнка стежка бере свій початок, бо травичка тут мізерна, зате зеленіє та квітне все, що зазвичай буяє тільки у горах. Саме цей духмяний запах гірських рослин огортає кожного, хто наважиться піднятися крутими звивинами стежини вгору, в Альпи.

Сьогодні вузькою гірською стежиною піднімалася міцно збита, кремезної статури, одразу видно — з горян, молодичка, яка вела за руку дитину. Маленька добряче впріла, піднімаючись угору. Бронзове від засмаги личко вкрилося великими краплями поту й аж пашіло на сонці. Зазвичай так завжди буває, коли у спекотний червневий день тебе позакутують, ніби на лютий мороз! Дів­чинці, було не більше п’яти років. На ній — одразу дві, а може, навіть і три сукеночки, а зверху грубезна вовняна хустка. Так що в усіх тих одежинах дівча перетворилося на кругленького пухнас­тика, який засапано хекаючи слухняно дріботів угору, гепаю­чи важкими гірськими черевиками, підбитими грубезними цвяхами. Десь за добру годину сходження обидві дійшли до сільця Дьорфлі, яке було розташоване якраз на півдорозі до вершини.

Молодиця була з місцевих, бо коли вони з малою проходили через село, з нею то з вікна, то з порога, а то хтось зустрічний, віталися односельці та навіть про щось запитували, проте вона кваплячись, відповідала коротко, не зупиняючись. Так пройшли через усе село та наблизилися до останнього будиночка на околиці, що, як і решта обійсть, стояв осібно від інших.

— Агов, Дорко! — гукнули до неї з хати. — Зачекай хвильку, якщо ти нагору, то я з тобою.

Молодиця спинилася. Мала відразу ж висмикнула руку з її долоні й сіла на землю.

— Гайді, ти як, дуже змучилася? — спитала Дора в малої.

— Та ні, не так щоб, душно тільки, — пролепетала та.

— Ми вже майже прийшли, ще трішки залишилося. Крокуй швидше і постарайся, щоб кроки були довші, то за якусь годину будемо на місці, — підбадьорила її Дора.

З хати вийшла огрядненька, добродушна з виду тітонька. І далі вони вже йшли втрьох. Мала підвелася і почимчикувала за двома дорослими, які добре знали одна одну, тож одразу завели жваву розмову про мешканців Дьорфлі та їх сусідів із найближчих сіл.

— Дорцю, та куди ж ти з такою малою дитиною, — спитала тітонька. — Зачекай-но, та то ж твоєї сестри, Царство їй небесне, доня.

— Ага, то її мала, я до Вуя на полонину її веду. Нехай у нього побуде.

— Дорцю, та побійся Бога! Малу — до Вуя з полонини? Я думаю, що ти геть здуріла! Що ти собі таке навидумувала? Та старий тебе назад відішле і малу разом з тобою!

— Ні, чого б то. Він дідо чи не дідо? Я доки була годна 1, то малу в себе тримала, а тепер... Я так тобі, Варко, скажу, знайшла собі добру роботу і через малу відмовлятися він неї не збираюся. Скільки могла, стільки бавила, тепер нехай він те робить.

— Егеж, якби він був такий, як решта людей, то так, — ніби погодилася з нею Варварка, — але ти хіба його не знаєш? Та як він там, нагорі, з дитиною раду собі дасть? Та ще із такою малою? Та й вона, так само, довго з ним не витримає. Почекай, що за робота така файна?

— Та аж до Франкфурта треба переїжджати. Там покоївкою маю бути в одних панів. То сім’я, і вони минулого літа там внизу, в Баді, відпочивали. Я в них за покоївку була і так у всьому допомагала. Вони вже тоді мене з собою до Франкфурта взяти хотіли. Тоді я не змогла все покинути та поїхати з ними. А цього літа вони знов приїхали, мене з собою кличуть. Можеш бути певна, тепер я свого не впущу і таки поїду з ними.