Пригоди Тома Сойєра

Моїй дружині з любов’ю присвячую цю книжку

ПЕРЕДМОВА

Більшість пригод, описаних у цій книжці, сталося на­справді: декотрі — зі мною самим, інші — з моїми шкіль­ними товаришами. Гека Фінна змальовано з життя. Тома Сойєра також, але він — персонаж не одноосібний, бо поєд­нує в собі риси вдачі трьох хлопців, яких я знав, і, отже, належить до мішаного архітектурного стилю.

Чудні забобони, згадувані далі, були дуже поширені серед дітей і негрів на Заході за тих часів, про які йдеться в цій оповіді, — тобто тридцять — сорок років тому.

Хоч моя книжка написана передусім на розвагу хлоп­чикам та дівчаткам, я сподіваюся, що її залюбки прочи­тають і дорослі чоловіки та жінки, бо мені хотілося б ви­кликати в них приємні спогади про те, якими були колись вони самі, як почували, думали й розмовляли і в які ди­вовижні історії іноді встрявали.

Гартфорд, 1876

Автор

Розділ І

– Томе!

Ані звуку.

— Томе!

Ані звуку.

— Де ж це він, шибеник, подівся, хотіла б я знати... Томе, озвися!

Ані звуку.

Стара жінка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кімнаті; потім підняла окуляри на чоло й поглянула з-під них. Шукаючи таку дрібницю, як хлопець, вона майже ніколи не дивилася крізь скельця: то були парадні окуляри, втіха її душі, і призначалися вони для «вигляду», а не для діла, — так само вона могла б дивитися й крізь дві конфорки з кухонної плити. Якусь мить стара стояла видимо спантеличена, а тоді промовила — не надто сердито, проте досить голосно, щоб її по­чули меблі в кімнаті:

— Ну стривай, попадешся ти мені в руки!..

Стара не докінчила, бо саме стояла нахилившись і тицяла щіткою під ліжком, отож мусила раз у раз зводити дух. Та з-під ліжка вона виштурхала тільки кота.

— Зроду не бачила такого поганця!

Вона пішла до відчинених дверей, стала на порозі й по­вела оком по грядках помідорів, зарослих дурманом, — то був її «город». Тома не видно ніде. Тоді вона підвищила голос, — так щоб було чути далі, — й гукнула:

— Гей, То-о-ме!

Раптом позад неї щось шурхнуло, і вона обернулася — саме вчас­но, щоб схопити за полу куртки невеликого хлоп­чиська й не дати йому втекти.

— А, ось ти де! Я ж таки мала б подумати про цю ко­мору. Ти що там робив?

— Нічого.

— Нічого? А ти поглянь на свої руки. І на свій рот. Це що таке?

— Не знаю, тітонько.

— Зате я знаю. Це варення — ось що це таке. Сто разів тобі казала: не чіпай варення, бо шкуру злуп­лю! Ану дай мені оту лозину!..

Лозина зависла в повітрі. Здавалося, порятунку немає.

— Ой тітонько! Мерщій оберніться!

Стара рвучко обернулась і про всяк випадок сторожко підібрала спідницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан і зник з очей.

Тітка Поллі з хвилину стояла розгублена, потім тихень­ко за­сміялася: