| Видавництво: | Видавничий дім «Фабула» |
| Автор: | Персіваль Еверетт |
| Жанр: | Сучасна проза |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| ISBN: | 978-617-522-337-6 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
«Дерева» Персіваля Еверетта — це блискуче поєднання чорного гумору, динамічного детективу й історичної драми. Йдеться про розслідування кількох жорстоких убивств у містечку Мані штату Міссісіпі. І в кожному із цих злочинів присутні двоє мерців — жорстоко понівечений білий чоловік і темношкірий, схожий на Еммета Тілла, підлітка, якого багато років тому було піддано суду Лінча через брехливе звинувачення. Місцева поліція не розуміє, що відбувається, тому двоє спеціальних детективів з Бюро розслідувань штату Міссісіпі прибувають до цього просякнутого расизмом містечка й починають власне слідство. З’являється все більше тіл, деякі з них зникають просто з поліційного моргу й виникають в інших місцях убивств, і вся ця фантасмагорія виявляється пов’язаною з досить прихованою частиною американської історії: систематичним геноцидом темношкірих через лінчування протягом останнього століття.
Тільки справжній майстер красного письменства міг упоратися з такою книжкою — смішною і водночас жахливою, такою, що змусить читача сміятися, злитися й сумувати. Недарма «Дерева» невдовзі після того, як побачили світ 2022 року, потрапили до шорт-листів Букерівської, Дублінської та ще цілої низки найпрестижніших літературних премій.
Місто Мані{1}, штат Міссісіпі, має саме такий вигляд, як звучить. Назване завдяки південній схильності до іронії і супутньої традиції неуцтва, це місто навіює легкий смуток, засвідчуючи невігластво, яке необхідно чітко усвідомлювати, оскільки воно є і нікуди не поділося.
На виїзді з Мані розкинулося умовне «передмістя», яке можна навіть уважати окремим районом: доволі велике скупчення двоповерхових ранчо, облицьованих вініловими фасадними панелями, і вузьких прямокутних будиночків, що неофіційно зветься «Смол Чендж»{2}. На одному із задніх дворів, порослих зів’ялою травою, навколо облізлого порожнього басейну, прикрашеного вицвілими зображеннями русалок, відбувалося скромне сімейне зібрання. Про свято чи якусь особливу нагоду не йшлося — звичайне зібрання, і по всьому.
То був дім Віта Браянта та його дружини Шарлін. Віт завжди, безперервно метався від однієї роботи до іншої, немовби зависаючи в повітрі між різними роботами. Шарлін ніколи не проминала нагоди зауважити, що слово «між» зазвичай передбачає наявність двох кінців, двох варіантів або двох місць призначення, а Віт за все своє життя мав одну-єдину пристойну роботу, тож не міг перебувати «між» чимось і чимось. Сама Шарлін працювала реєстраторкою в компанії «Обмін Тракторів Мані Власник Дж. Едгар Прайс» (офіційна ділова назва, що писалася без жодної коми), яка займалася продажами і наданням послуг, хоча це підприємство не обміняло багато тракторів і навіть не відремонтувало помітну їхню кількість. Місто Мані та його околиці переживали важкі часи. Шарлін завше носила жовтий спортивний топ того ж кольору, що і її фарбоване пишне волосся; вона одягалася так, бо знала — це сердить Віта. Віт випивав незліченні бляшанки пива «Фальстаф» і викурював незліченну кількість сигарет «Вірджинія Слімс», називав себе феміністом і часто казав дітям, що пиво потрібне йому, щоби його великий живіт залишався належним чином здутим, а сигарети необхідні для поліпшення травлення.
Виходячи надвір, мати Віта — Бабуня Керолін, або Бабуня К.,— пересувалася на одному з електровізків із широкими шинами на кшталт тих, що продаються в «Семс Клаб». Узагалі-то йшлося не просто про подібність із пристроями із «Семс Клаб»{3} — насправді цей візок був назавжди позичений в одній із крамниць тієї мережі, розташованій у Грінвуді. Він був червоний, на ньому залишалися вицвілі білі літери «ем Кла». Потужний електродвигун повсякчас видавав оглушливе гудіння, внаслідок чого розмова зі старою перетворювалася на справжнє випробування.
Бабуня К. постійно мала дещо засмучений вигляд. А чому б їй не сумувати? Віт був її сином. Шарлін ненавиділа її майже так само сильно, як Віта, хоча ніколи не показувала цього, адже йшлося про стару жінку, а на Півдні шанують старших. Її четверо онуків, від трьох до десяти років, не були схожими один на одного, проте могли належати лише до цієї родини. Вони називали свого батька на ім’я, а матері дали прізвисько «криклива сексі-мама» через те, що вона глупої ночі користувалася рацією під час розмов із далекобійниками, коли всі спали, а зрідка вдень, готуючи їжу.
«Місто Мані, штат Міссісіпі, має саме такий вигляд, як звучить.»
«Коли я пишу імена цих людей, вони стають реальними. Не цифрами зі статистики. Коли я пишу імена цих людей, вони оживають.»
Задум «Дерев» прийшов до Еверетта дорогою на теніс: у голові раптом зазвучала стара пісня «Ain’t No More Cane» у виконанні Лайла Ловетта. Коли він писав роман, минало сто років від «Червоного літа» 1919-го. Спершу, за словами письменника, ідея нагадувала історію про зомбі, але зомбі він не любить — тож вона перетворилася на те, чим стала. Серцем книжки став список імен усіх, кого лінчували в американській історії, який веде архівістка Мама З.; найбільше Еверетта вражали записи «невідома темношкіра жінка». Роман вийшов у видавництві Graywolf Press 21 вересня 2021 року. «Я не справедливий у цьому романі — це не роман про справедливість», — казав автор.
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
