Бібліотека цензора

Прокинувшись одного чудового ранку перепов­неним чужими словами, цензор книжок зрозумів, що перетворився на читача.

Лежачи на спині, він відчував, що шия задубі­ла, а коли бодай трохи підіймав голову, бачив сотні книжок, що оточували його ліжко, і не па­­м’я­тав, щоб він приносив додому ці книжки. Звісно, одну-дві приніс, але кількість книжок якимось чином зросла за ніч — вони пускали паростки, ділилися навпіл, навіть парувалися. Вкладалися в купу одна поверх одної, височіли над ним, оточували зусібіч.

Він якось туманно пам’ятав, що книжки викинули його дружину. Але коли це сталося — вчора чи торік? Її місце на спільному ліжку було порожнє. Мов у маренні, бачив, як дружина встала з ліжка, її обличчя було червоне від гніву через книжку, яку він забув під ковдрою і яка вкусила її за лікоть. Він не був певен у достовірності цього спогаду, та найпевніше — так, книжка її вкусила.

Цензор не вповні усвідомлював, що сталося — це скидалося на повернення наркомана до тями. Найгірше було вночі.

Завдяки своїй новій роботі він знав про хвороби, які спричиняють книжки, — фактично в нього почали проявлятися деякі їх симптоми: метафори в думках, тривалий біль у потилиці, мимовільні крадіжки книжок, компульсивне читання вночі — якщо не було світла, то при свічках. З першого погляду було зрозуміло, що в нього проблеми: темні кола під очима, худющий, бліда шкіра, почервонілі очі, мігрень, болі в плечах і спині — не кажучи вже про те, що його все частіше оповивали темні думки, немов довіку прирікаючи бачити склянку наполовину порожньою. Він знав, що якби зважився зазирнути у власну душу, то знайшов би там тривогу, депресію, гнів на весь світ. Звісно, все це було йому відомо — він заприсягнувся уникати цього, коли заповнював форму дотримання правил безпеки.

З минулої ночі пам’ятав одне: дружина кричала, щоб він обирав: вона або книжки. Із подушкою під пахвою й очима, повними сліз, вона ледве повірила, коли він затулив долонями рота й прошепотів:

— Я не можу.

— Ти збожеволів! — прошипіла дружина.

Потім вона пішла. А що було після цього? Що він робив цілу ніч? Спав? Читав? Грюкнули двері. Він залишився наодинці з книжками. Злякався, але не хотів показувати свою вразливість. Знав те, у що його дружина не повірила б, те, що інші цензори не схвалювали: книжки можуть чути, кусатися, займатися сексом, розмножуватися. Вони мають зловісні протоколи захоплення світу, підкорення й колонізації — слово за словом, рядок за рядком, отруєння світу змістом. Але він торкався лише вершків, поверхні мови. Думав, що йому вистачає підготовки, щоб уникнути небезпек професії. В уяві сплив образ Першого Цензора, який барабанив по столу і промовляв слова, які неможливо забути: «Уся мова гладенька. Жодних хвиль. Залишайся на поверхні, і ти будеш найкращим цензором».

Він не зрозумів ані слова. Мова гладенька? Що Перший Цензор мав на увазі під хвилями? Але нещодавно почав розуміти. Почав ночами залазити на скелі й пробиратися крізь болота, іноді провалювався в нори й потрапляв у нутро таємного світу. Мова більше не обмежувалась поверхнею. Та якби він поділився такими думками, його затаврували б як єретика, носія облудних ідей. Він не хотів, щоб його вважали некерованим. Новопризначений цензор не може одразу зазнати невдачі. Що люди скажуть?