Доки я тебе не знайду

Мама Джека Бернса завжди казала, що її син почав акторську кар’єру з пелюшок. Джекові з його дитинства найяскравіше запам’яталися ті моменти, коли йому нестямно хотілося взяти маму за руку. Ніякого вдавання — йому справді цього дуже хотілось.

Звичайно, людина починає по-справжньому запам’ятовувати події лише років з чотирьох-п’яти — та й то з того часу залишаються лише уривки спогадів, а часто і таке, чого насправді не було. Джек добре пам’ятав, як йому вперше захотілося взяти маму за руку,— але можна впевнено сказати, що це був не перший, а сто перший або навіть двісті перший раз.

Коли перед вступом до школи Джек проходив тестування, виявилося, що його словник значно багатший, ніж в однолітків. Нічого дивного — він був єдиною дитиною у матері-одиначки і його співрозмовниками переважно були дорослі. Педагоги в першу чергу зазначили інше — надзвичайні здібності до запам’ятовування послідовності подій; у три роки він демонстрував рівень дев’ятилітніх. А в чотири з’ясувалося, що увагою до дрібниць — наприклад, хто як одягнений, як називаються вулиці, що він ними гуляє, і таке інше — і розумінням лінійності часу Джек зрівнявся з одинадцятирічними.

Для Аліси, мами Джека, всі ці результати виявилися повною несподіванкою — вона ж бо вважала його неуважним, навіть трохи недорозвиненим як на його вік, не живе, а спить на ходу, та все мріє.

Проте восени 1969 року, коли Джекові виповнилося чотири і до школи йому було ще зарано, мама пішла з ним гуляти по Форест-Гілл, досить затишному району Торонто. Коли вони дійшли до рогу вулиць Пиктголл і Хатчингс-Гілл-роуд, мама показала йому школу. Звідти, сказала Аліса, зараз виходитимуть дівчатка.

У школі Святої Хільди (так тоді називався цей заклад) навчалися дівчата від дитячого садка до тринадцятого класу (його ще не відмінили в Канаді в ті часи). Аліса вирішила, що саме тут Джек почне навчатися — незважаючи на те, що він хлопчик. Вона дочекалася, коли відчиняться шкільні двері і звідти повалить юрба дівчаток — одні охайні, інші не дуже, одні з сяючими очима, інші похмурі і ображені на весь світ, одні гарненькі, інші так собі — і тоді виклала Джеку новину:

— Наступного року тут будуть навчати й хлопчиків — але тільки до п’ятого класу.

Джек стояв як укопаний. Це ж треба! Повз нього зліва і справа йшли дівчатка, деякі навіть великі і голосисті. Усі до одної у шкільній формі — потім Джекові не раз думалося, що йому ходити в ній до кінця життя, до могили,— сірі светри, малинові жакети, білі блузки матроського крою.

— Кількість місць обмежена, та вони тебе візьмуть,— сказала мама Джеку.— Я про це подбаю.

— Як? — спитав Джек.

— Я ще цього не знаю,— відповіла Аліса.

Дівчатка носили сірі плісировані спідниці і сірі гольфи, «доколінки», як їх називали в Канаді. Джек уперше бачив стільки оголених дівчачих ніг. Він іще не розумів, який внутрішній моторчик змушував дівчаток скочувати гольфи як не до щиколоток, то принаймні нижче литок, і це робили всі, незважаючи на шкільне правило, згідно з яким «доколінки» треба було натягувати до колін.

Окрім того, Джек Бернс помітив, що дівчата його не бачать, дивляться крізь нього, наче його тут і нема. Але одна не пройшла повз — трохи старша за інших, уже є стегна і навіть груди, і повні губи, точнісінько як у Аліси. Вона подивилася Джекові прямо в очі, ніби не в змозі відвести погляд.

Джекові було всього чотири, і він не міг розібрати — чи то він не може відвести від неї погляд, чи то вона потрапила у пастку і не може дивитися в інший бік. Хай там як, з виразу її обличчя відразу стало ясно: вона щось таке зрозуміла, щось таке вгледіла або розпізнала — і Джек злякався. Може, їй привиділось, який вигляд він матиме, коли стане старшим, або коли зовсім виросте і буде дорослим чоловіком, і від цього видіння вона наповнилася пристрастю і відчайдушним бажанням побачити це скоріше наяву. А може, думав Джек, її переповнили жах і відраза, адже врешті-решт вона відвернулась.