Син паскуди

— Це т ам.

Я здивувався, пробурмотівши ці слова.

Там, де кінець дороги.

Звивиста департаментська дорога протинає виноградники й тихі поля департаменту Ен, потім бере приступом пагорб, тягнучись між мурів із дрібного каміння і дерев на узліссі. Ліон далеко, на заході, за горами. Шамбері з другого боку. А там немає нічого. Лише кілька ферм із великого, абияк обтесаного каміння, які туляться до перших скелястих передгір’їв Юрського масиву.

Я сів на схилі. Мені було важко дістати ру чку. Тут я не мав ро боти. Розгорнув блокнот, не спускаючи ока з дороги.

Це сталося т ам, без одного дня сорок три ро ки тому.

Ця сама дорога вдалині під холодним сонцем такої ж весни.

У четвер ٦ квітня ١٩٤٤ ро ку на світанку машини виїхали з-за цього повороту. Машина гестапо в супроводі двох цивільних ваговозів із місцевими водіями за кермом. Одного звали Ґодані. Повернувшись у Бранс до свого працедавця, він скаже:

— Я викон ав брудну ро боту.

Але сьогодні вранці чути лише вітер. І трактор, що дир­чить серед поля.

Я повільно пішов уперед, щоб відсунути мить, коли з’явиться притулок.

Доріжка ліворуч, довга огорожа з кованого чорного заліза, дзижчання джмеля, лютий гавкіт пса за клунею. Потім споруда. Масивна, приземкувата, з покрівлею з круглої черепиці та круглим слуховим вікном. Два поверхи з зеленими віконницями домінували над долиною, понад живоплотом я бачив грона білих лілей, кульбабу в улоговині й великий висохлий фонтан, його гаргульї заснули серед двору з рі денькою травою.

Це тут.

Мадам Тібоде чекала мене коло підніжжя трьох сходинок, які вели на терасу.

— Ви журналіст?

Так, справді. Журналіст. Я відповів лише усмішкою і поданою ру кою.

Жінка пішла попереду мене. Відчинила двері їдальні й нерухомо стала в кутку, опустивши ру ки вздовж тіла. Потім опустила очі. Видавалася збентеженою. Водила очима по стінах, уникаючи моєї постаті.

Я порушив її мирний день.

Усе село ставилося до мене з такою самою чемною збентеженістю, такими самими паузами наприкінці фраз. І наймолодші, і найстарші. Чужий чоловік пішки прийшов по дорозі, яка веде до притулку? Чого він шукає? Що прагне з’ясувати після всіх довгих минулих літ?

Село Ізьє вже не могло чути, як кажуть, мовляв, воно лягло перед німцями. І якийсь мерзотник, напевне, виказав, що в ньому є колонія єврейських дітей.

Хто ж виказав? Слухай, це міг бути Люсьєн Бурдон, лотаринзький хлібороб, що супроводив гестапо під час облави, а за два дні вже повернувся в Мец. Атож, злочин міг бути справою ру к цього негідника, що згодом вступив до лав вермахту і в мундирі охоронця табору військовополонених був арештований у Саарбрюкені американською армією. А проте за браком доказів його не звинуватили в мучеництві дітей з Ізьє.

Тож хто в такому ра зі? Дядько Вуше? Кондитер із Ла-Брюєра, що віддав Ре не-Мішеля, свого восьмирічного сина, в колонію в Ізьє, стверджуючи, мовляв, хлопчик дуже неспокійний? 6 квітня його сина забрали ра зом з усіма іншими дітьми, проте зняли з машини під час переїзду в Ліон. Німці випустили його перед крамницею батька, бо ж хлопчик не єврей. Партизани з ру ху Опору швидко запідозрили Вуше. Він, мовляв, віддав туди свого сина, щоб шпигувати за ре штою. За кілька днів партизани забрали батька й ро зстріляли в лісі Мюрс. Проте він ні в чому не зізнався.

Хто виказав цю колонію? І чи справді її тільки виказали? Село було виснажене цим запитанням. 1944 ро ку, якщо й був викажчик, ним міг бути байдуже хто з його жителів. Село, де сто сорок шість підозрюваних. А мерзотник, мабуть, жив там і далі, ховаючись за віконницями.