Час давнього бога

розділ перший

Десь у шістдесятих старенький містер Томелті спорудив не надто доречну прибудову до свого вікторіанського замку. Це було доволі скромне житло, позначене, однак, деякими симпатичними деталями, що цілком пасували б якомусь його ймовірному родичеві. Скажімо, столярні роботи були виконані чудово, а одна стіна була обшита так званими декоративними панелями, фанера яких поглинала світло, перетворюючи його на м’які рудуваті сутінки.

Саме в це помешкання, з його маленькою лункою спальнею, крихітною вітальнею, кількома сотнями ще й досі не розпакованих книжок і двома чохлами для зброї ще з часів його служби в армії, й «викинуло на берег», за його власними словами, Тома Кеттла. І хоч він сам про це інколи вже й забував, книжки нагадували про те, чим він колись цікавився. Історія Палестини, Малаї, давні ірландські легенди, забуті боги й десяток інших випадкових і не пов’язаних між собою міфів, у які він вряди-годи пхав свого допитливого носа. Насамперед його привабив шум моря за великим панорамним вікном, але зрештою йому сподобалося тут усе: вдавано готична архітектура, безглузді башточки й бійниці на даху, квадрат живоплоту в саду, що захищав від вітру й від сонця, потріскані гранітні причали на березі, острів, що зачаївся неподалік, навіть покришені каналізаційні труби, що стирчали над водою. Утворені приливами затишні лагуни нагадували йому про зачудованого хлопчину, яким він був шістдесят років тому, далеке відлуння, що творило невиразно страдницький контрапункт порівняно з сучасними дітьми у їхніх невидимих садах. Невиразне страдництво було його характерною рисою, подумав він. Проливний дощ, пекуче сонце, бідолахи рибалки, що героїчно долають лютий опір течії, налягаючи на весла й повертаючись своїми човнами до невеличкої видовбаної в камені гавані, охайної й симпатичної, як і все в Нью-Россі, де він і пішов на службу молодесеньким поліціянтом, — це все його захоплювало. Навіть тепер узимку, коли саму зиму нічого не цікавило, крім її власної непривітної суворості.

Йому подобалося сидіти у вицвілому від сонця плетеному кріслі посеред вітальні, простягнувши ноги туди, де зворушливо журкотіло море, й палити свої сигарили. Стежити за бакланами на вигадливих чорних скелях ліворуч від острова. Його сусід із найближчого котеджу розмістив на балконі штатив для рушниці й вечорами інколи стріляв у бакланів і чайок, що стояли собі на скелях, наївно сподіваючись, що вони далекі від людських турбот і жадань. Деякі падали, мов качки в ярмарковому тирі. Так само тихо й мирно. Він не бував на острові, але влітку спостерігав за людськими компаніями, що прямували туди на човнах. Човнярі налягали на весла, кілі човнів пожадливо розтинали течію. Він там не бував, не прагнув побувати, йому було цілком достатньо просто споглядати. Дивитися і все. У цьому для нього й полягала суть виходу на пенсію, суть існування — бути нерухомим, умиротвореним і марним.

Аж ось безтурботного лютневого пообіддя в цьому гніздечку його потурбував стукіт у двері. За всі дев’ять місяців, що він тут мешкав, його не потривожила жодна душа, крім листоноші й самого містера Томелті, який одного разу прийшов у вбранні для роботи в саду й попросив горнятко цукру, але Том не мав змоги задовольнити це його прохання. Він ніколи не вживав цукру, бо був у предіабетному стані. А поза тим він абсолютно самотньо насолоджувався цим своїм царством і своїми думками. Хоча чому самотньо, якщо його з десяток разів відвідувала тут донька? Проте Вінні його, властиво, ніколи не потривожила, та й однак він був зобов’язаний її приймати. А от син ніколи не приїжджав, принаймні досі, і не тому, що цього не бажав, а тому що жив і працював у штаті Нью-Мексико, неподалік від кордону з Аризоною. Він заміщав посаду лікаря в одному з пуебло.