Дивокровці

розділ перший

Панна Інни

Коли Інна зникне, — лише через тиждень, — Коханнячко спершу навіть не здивується. Інна завжди притягувала халепи. І завжди мала на них нюх, надто ж коли йшлося про ті халепи, про які їй і знати не слід.

От і тепер: варто згадати про Інну, як вона кличе крізь зачинені двері:

— А Панна в тебе?

І що тут скажеш, коли скручена, як фантик, соваєшся під ліжком і намагаєшся якось прикрити котиську — м’ячем, кросівками, які давно вже слід випрати, рюкзаком, згорнутими в сувій старими цирковими афішами, загубленою і ось щойно віднайденою м’якою єдиноріжкою — ну, чим завгодно, щоб тільки вас із нею не попалили. Панна — велетенська кішка Інни — у таких ситуаціях обирає тихо муркнути. Коханнячко ж вирішує збрехати:

— Не в мене!

— А де вона?

— Та не знаю!

Інна мовчить.

Коханнячко спирається на гіпс на лівій руці — до ліктя, нічого страшного, але все одно неприємно. Гіпс майже повністю помальовано маленькими кольоровими змійками, і Коханнячко раптом відчуває, що ці змійки стискають руку. Думає, що Інна по той бік дверей і, мабуть, за мить їх відчинить. Пальці в неї тонкі та довгі, теж схожі на змій, і завжди здається, що вони самі обвивають те, до чого Інна торкається.

І слух у неї, як у кажанихи. Вона, певно, тепер схиляє голову, щоб краще розчути, що відбувається у кімнаті. І очі зловісні: світло-карі, з темними цятками, які — чесне слово — рухаються. Коли батько їх познайомив, очі Коханнячко помітила першими. Ще до того, як подумала, що ніколи не бачила людей з таким несиметричним обличчям. Одна брова вигинається дугою, а інша геть рівнесенька. Права частина верхньої губи тоненька, сувора, а ліва — дражливо високо піднята вгору. Одне око маленьке і ніби завжди примружене, стежить за всіма, з ким говорить Інна. А іншим, більшим, вона з цікавістю дивиться на світ. Словом, таке обличчя, ніби його склеїли з двох різних. А замість очей кинули два кубики. Дайси, як кидають, коли грають у ДнД, щоб знати, чи влучиш, чи врятуєшся, чи переконаєш — та на все їх кидають. Інна теж так робить. Дивиться — і цих її цяточок в очах стає то більше, то менше. Іноді випадають дві одиниці, й коли Коханнячко побачила їх в очах Інни вперше, то вже знала, що станеться щось погане. І справді, через кілька днів вона впала на рівному місці та зламала руку просто перед початком школи.

А що тепер? Тепер Коханнячко зачаїлась і намагається не рухатись, бо з гіпсом вона не така зграбна, як завжди, і її буде чутно. Що там випало сьогодні в очах Інни, вона не знає, але двері так і не відчиняються. Вона просто каже:

— Як сховалась, то винесеш її потім за двері.

— Ага, — каже Коханнячко.

— Ти ж уже спати?

— Ага, — тепер уже невдоволеніше. Лише бабодідо стежили за тим, коли вона лягає. Ані мама, ні батько не думали, що це важливо. То яке до цього діла взагалі чужій людині?

— Але коли винесеш, то двері зачини.

— Ага.

Третє її «ага» звучить роздратовано, і Коханнячко навіть не збирається приховувати цього. Інна принесла із собою котиську, фарби, мольберт, запах скипидару, старі картини, які тепер часом опиняються у них вдома — а ще цілу купу правил. Жодне з них Коханнячку не подобається, але ось це найтупіше: вона має зачиняти двері на ніч, і Панну їй у себе залишати не можна. За жодних обставин, хай як уже котиська хоче ночувати з Коханнячком, хай як солодко моститься на ліжку вечорами.

Це правило Інна виголосила у перший вечір. Тоді ще ніхто не знав, що Панна відганяє жахи та допомагає батьку краще спати. Він сам казав: іноді прокинеться вночі — а котиська у його ногах тихо мурчить, відганяє всі спогади про війну. Війна, здається, і не сниться йому більше. А може, батько просто перестав розповідати про сни. Він тепер взагалі розповідає менше.

Тож річ не в тому, що Інна хотіла йому допомогти й не «розтринькувати» котиську на інших. Ні, вона просто хотіла дошкулити Коханнячку.

Та й не про Панну навіть йдеться. І не про двері — хіба Коханнячку важливі ті двері? Ну добре, насправді таки важливі. Батько допізна не вимикає світло у коридорі, а іноді сидить майже до ранку під настільною лампою у сусідній кімнаті. Коханнячко раніше залишала двері ледь прочиненими, і тоненька смужка світла — жовта від люстри або біла від лампи — падала у темряву, під якою ховалась підлога. Коханнячко завжди уявляла, що ця смужечка — як мотузка, що прив’язує її до реальності. Інакше її віднесло б далеко-далеко в сон, так, що й не прокинешся одразу.