Птахи, звірі та родичі

Розмова

З има того року видалася суворою, і, навіть коли настав календарний час весни, крокусам 1, які, здавалося, зворушливо й затято вірили в існування сезонів, — довелося пробиватися крізь тонкий наст. Низьке та сіре небо було напоготові натрусити снігу, а кусливий вітер завивав довкола будинку. Загалом, погодні умови для об’єднання родини склалися далеко не ідеальні. А особливо такої родини, як моя.

Я крадькома шкодував, що наша перша зустріч у Англії після Другої світової війни більше нагадувала перечікування якоїсь негоди. Події минулого не розкрили в нас найкращі прояви: мої рідні стали тільки чутливішими до образ, аніж зазвичай, дратівливими та менш спроможними до розуміння чиїхось думок, відмінних від їх власних.

Наче прайд похмурих левів, вони згрупувалися біля вогнища у каміні, такого високого й небезпечно яскравого, що полум’я щохвилини могло вихопитися з димаря. Моя сестра Марго підтримувала вогонь дуже простим способом, затягнувши до каміна всохле деревце зі саду. Воно поступово прогорало з одного кінця стовбура, в той час як інший простягся на килимку.

Мама в’язала. За її дещо розгубленим поглядом та мимовільним порухом губ можна було подумати, що вона стиха повторює молитви, а насправді присвятила себе складанню меню на завтрашній сніданок. Середульший брат Леслі занурився у вивчення грубезного посібника з балістики. Старший брат Лоуренс, загорнутий у розтягнутий рибальський светр з високим коміром, стояв біля вікна й люто шмаркався у великий червоний носовичок.

— Живемо у справді жахливій країні, — мовив він, войовничо повертаючись до нас, наче ми були безпосередньо відповідальні за ці кліматичні негаразди. — Варто лише зійти на берег Дувра, як на вас налітає навала застудних бацил. Ви взагалі розумієте, що це перша застуда, яку я схопив за останні дванадцять років? І тільки тому, що мені вистачило здорового глузду триматися подалі від цього Острова Пудингів! Усі, кого я тут зустрів, ходять та шморгають носом! У мене таке враження, що населення Британських островів з року в рік геть нічого не робить, окрім як описує кола з носовичками в руках і пристрасно чхає одне одному в обличчя! Така собі каруселька повторного інфікування… Який шанс тут узагалі вижити?!

— Тільки тому, що ти занедужав, наближається кінець світу? — спитала Марго. — Ніколи не розуміла, чому чоловіки завжди роблять з мухи слона.

Ларрі недобро глянув на неї запаленими очима.

— Проблема в тому, що всі ви звикли страждати. Жодна адекватна людина, вільна від мазохістичних тенденцій, не залишиться в цьому вірусному раю ні на мить. Ви всі заклякли на місці, й вам подобається плавати у морі хвороб. Єдине, що могло би виправдати таких людей — це те, що вони ніколи не бачили нічого іншого. Але ж ви знаєте смак сонця Греції і мали би це усвідомлювати.

— Так, любий, — примирливо мовила Мама. — Ти просто приїхав у такий час. Тут може бути дуже непогано. Наприклад, навесні.

Ларрі приморозив її крижаним поглядом.

— Як би мені не хотілося виводити тебе з блаженного стану, подібного до забуття Ріп ван Вінкля i, але маю зазначити, що надворі зараз і є весна. Тільки поглянь! Потрібна упряжка хаскі, аби спуститися й відправити листа.

— Якихось півдюйма снігу! — пхикнула Марго. — Ти перебільшуєш.

— А ось я згоден з Ларрі, — раптом озвався Леслі, визирнувши з-за обкладинки книги. — До біса холодно. Геть нічого не хочеться робити. Навіть постріляти від душі неможливо.

— Отож, — тріумфально підсумував Ларрі. — А в цей же час у такій чудовій країні як Греція можна снідати просто неба, а потім спуститися до моря для ранкового купання. Тут мене дрижаки вхоплюють і зуб на зуб не попадає, то як у мене полізе якийсь сніданок?

— Ну що ти постійно туркочеш про свою Грецію! — спалахнув Леслі. — Це нагадує мені ту кляту книжку нашого Джеррі. Знадобилося кілька років, аби це пережити.

— Це тобі потрібні були роки? — ущипливо докинув Ларрі. — А як оце мені? Ти не уявляєш, як ця карикатура в дусі Діккенса занапастила мій літературний портрет.