Експансія. Кн.3. Брама Абаддона

Пролог. Манео

Манео Юнґ-Еспіноза — просто Нео для друзів зі станції Церера — скрутився калачиком у кокпіті крихітного корабля, який він охрестив «І ке». Після його старту збігло практично три місяці; тепер ще якихось п’ятдесят годин, і він ввійде в історію. Два дні тому у нього скінчилася їжа. З води лишилося тільки пів літра хтозна-скільки разів рециркульованого сциклиння. Все необов’язкове вже давно вимкнуто. Реактор він заглушив. Пасивні монітори поки що працювали, але активні сенсори мовчали. Єдине світло в кокпіті линуло хіба що від дисплеїв моніторів. Нео загорнувся в ковдру, кінці якої підіткав у паски, щоб вона не попливла геть. Ковдра не підігрівалась. Передавачі широкого й фокусованого спектрів мовчали, а транспондер Нео викорчував іще до того, як закінчив писати назву корабля на корпусі. Він же так далеко забрався не для того, щоб випадковим біпом повідомити всі флотилії про своє наближення.

П’ятдесят годин (навіть менше), і єдине, що треба робити, — лишатись невидимим. А ще — нікуди не врізатись, правда це все в las manos de Dios.

До кола підпільного товариства пращольотів його ввела кузина Евіта. Це було три роки тому, якраз перед його п’ятнадцятиріччям. Він тусив удома, поки матір гарувала на зміні водоочисної станції, а батько пішов на зібрання електриків, у яких був бригадиром. Хлопець учетверте за останній місяць сачкував школу. Коли система оголосила про відвідувачів на порозі, Нео найперше подумав, що це по його душу явилися охоронці зі школи. Натомість за дверима виявилася Евіта.

Вона була старша на два роки, донька сестри його матері. Справж­­ня поясанка. Така сама довготелеса скіпка, але звідти. Нео запав на Евіту з першого погляду. Уявляв її голою. Уявляв, як воно — цілувати її. Аж ось вона стоїть перед ним, ще й удома нікого немає. Не встиг він іще відчинити двері, а його пульс уже торохтів утричі швидше від звичайного.

— Еса, унокабатя, — посміхнулася вона й знизала одною до­лонею.

— Хой, — привітався він у відповідь, намагаючись удавати крутого й спокійного. Так само, як і вона, хлопець виріс у масштабному космічному місті, яким була станція Церера, та його батько вирізнявся кремезною присадкуватою статурою, що виказувало в ньому землянина. Нео мав не менше від Евіти прав на космополітичну поясанську говірку, проте дівчина вживала її значно природніше. Коли ж цією говіркою послуговувався він, то здавалося, ніби намагається нап’ясти чужу куртку.

— Нижче по лівому зараз туса у койо. Сілвестарі Кампос повернувся, — сказала вона, випнувши кокетливо стегно й ворухнувши пухкенькими, ніби перина, й блискучими губами. — Міт?

— Ке но? — відповів він. — Чого без толку сидіти?

Уже потім він допетрав, що його запросили тільки тому, що на нього запала Міла Сана, марсіянка з кобилячим обличчям, трохи молодша за нього. Усім здалося прикольним, якщо страшко з Марса не даватиме проходу такому покручу, як він. Але коли це стало зрозуміло, Нео це вже було байдуже. Він познайомився з Сілвестарі Кампосом і дізнався, що існують пращольоти.