Реальна мандрівка

Олександр Левченко

реальна

мандрівка

Реальна мандрівка

— Ну що, вирушаємо?

— Як накажеш, моя повелителько.

Люсія гмикнула і рушила вперед мерехтливим овальним коридором. Віктор без особливого енту­зіазму поплентався за нею. За якусь хвилю вони опинилися перед великими та важенними старовинними дверима. Віктор натиснув на масивну позолочену клямку, двері зарипіли і подалися вглиб тьмяного передпокою. З внутрішнього боку над одвірком тягнувся металевий трос, на якому висіла невеличка гиря. «Дотепно», — усміхнувся Віктор. Двері зачинилися самі, без жодної автоматики. Так воно, напевно, й було насправді.

Віктор та Люсія піднялися сходами на другий поверх і потрапили до яскраво освітленого залу. На стінах висіли старовинні картини у широких дерев’яних рамах, а посередині на постаментах стоя­ли порепані статуї з потьмянілого каменю, у яких були відбиті руки, вуха, носи та інші частини тіла. Один атлет за дві з лишком тисячі років позбувся інтимного місця разом із фіговим листком, і Віктор зупинився, щоб морально підтримати бідаку. Люсія мимоволі схопила його за руку і відразу ж, зойкнувши, відпустила. Віктор також скривився: враження було таким, ніби поручкався з живим пластмасовим манекеном. Навіть неприєм­нішим, та що там — значно неприємнішим!

— Не зупиняйся, це в наступному залі, — пояс­нила Люсія і посварила його пальчиком. — А це твоє недопрацювання!

— Винуватий, не карай, — підняв руки вгору Віктор. — Обіцяю, що за кілька років це буде схоже на мацання шматка м’яса.

Вони пройшли до наступної кімнати і спинилися перед химерним нагромадженням найрізноманітніших геометричних фігур, забарвлених у всі кольори спектра. Віктор несподівано відчув напад нудьги, але без жодних зітхань натягнув на обличчя маску зацікавлення. Люсія дивилась на дивний витвір абстракціоніста широко розплющеними очима.

— Глянь, який артефакт! — модне слівце вислизнуло з її уст, мов солодка кулька. — Хоча можеш не прикидатися, — додала, не повертаючи голови, — бачу, що ти наче лизнув гірчиці...

Після оглядин артефакту вони ще трохи поблукали музеєм, коли раптом наштовхнулися на Олафа з подругою. Та відразу кинулась обіймати Люсію і мало не розцілувалася з нею, білявий же велетень обмежився поплескуванням Віктора по плечу.

— Даремно ти не цьомнула подругу, бажано — прямісінько в губки, — сказав Олаф своїй пасії. — Тоді Вік працював би активніше.

— А як це ви тут опинилися? — здивовано поцікавилась Люсія. — Потрапити одночасно в таку глушину практично неможливо! Принаймні я в таке ніколи не повірю.

— Якщо з десятимільярдного населення Землі випадковим чином вибрати якусь одну людину, то вона теж ніколи не повірить, що саме для неї реалізувався такий нікчемний шанс, — авторитетно прорік Олаф. — Втім, ти маєш рацію. Мед почула вчора, як ти розхвалювала шедевр цього великого Мумрика чи Мумздрика...

— Олафе!

— Вибач, я не цікавлюсь такими дурницями. Так от, вона вирішила побувати тут одночасно з тобою. Адресу роздобув я, так що всі подяки мені. А тепер — гуд бай.

Олаф розчинився у повітрі, а його подруга Медлін схопила Люсію за рукав і почала швидко-швидко торохтіти. Віктору згадалось одне з попередніх відвідувань музеїв, коли саме він затягнув Люсію на якийсь цвинтар давньої обчислювальної техніки і котрийсь із апаратів там видавав такі от, як це торохтіння, звуки. Він називався, здається, алфавітно-цифровим друкуючим пристроєм...

Віктор відійшов від дівчат і став знуджено озиратись довкола. На темній панелі над самісінькою підлогою щось світилося, і він присів, щоб роздивитись це світіння поближче. «Артефакт» виявився простою подряпиною, але зустріти її в такому місці було доволі несподівано. Більше того, по підлозі вздовж ідеального плінтуса повзла крихітна мурашка! Віктор спочатку зачудовано дивився на неї, але потім чомусь спохмурнів. Він сам був причетний до створення таких деталей, проте інколи вияви надмірного реалізму зовсім не тішили його. Як ось зараз.