Експансія. Кн. 6. У попелі Вавилону

Пролог. Намоно

Минуло три місяці, відколи впали скелі, перш ніж Намоно знову побачила клаптики блакиті в небі. Удар по Лагуату — перший із трьох, що зруйнували світ, — здійняв у повітря чи не всю Сахару, на кілька тижнів затуливши й місяць, і зорі. Навіть рудий диск сонця насилу пробивався крізь тьмяні хмари. Попіл і пісок сипалися на Абуджу з передмістями, нагромаджуючись у кучугури, фарбуючи місто у жовто-сірий колір — колір неба. Разом із іншими волонтерами Намоно розчищала завали й допомагала пораненим, повсякчас нестерпно кашляючи та спльовуючи чорне мокротиння — шматки смерті, якою вона дихала.

Три з половиною тисячі кілометрів відділяли Абуджу від кратера на місці колишнього Лагуату — а ударна хвиля все одно повибивала вікна та позмітала будівлі. Двісті загиблих у місті, повідомляли стрічки новин, чотири тисячі поранених. Медичні клініки переповнені. Якщо ви не помираєте, просимо залишатися вдома.

Енергосистемі швидко настав гаплик. Не було сонця, щоб живити панелі, а пісок у повітрі забивав вітрогенератори швидше, ніж ремонтники встигали їх очищувати. Поки зі складів у Кіншасі доправили на північ термоядерний реактор, половина міста вже два тижні як сиділа у темряві. Електрику спрямовували насамперед до гідропонних ферм, лікарень та адмінзакладів, тому життя світлішим не стало. Нестабільний доступ до мережі через ручні термінали теж не тішив. Траплялося, що абуджійці залишалися відрізаними від світу на кілька діб. Ну а що ти хотіла, казала собі Намоно — так, наче все це можна було передбачити.

І все ж минуло три місяці — й у безкрайому небі, що скидалося на затягнуте катарактою око, з’явився пролом. В час, коли зчервоніле сонце котилося на захід, на сході зблиснули вогні місячних міст, наче коштовне каміння на блакитному полі; хай поплямованому, брудному, пошарпаному — але ж блакитному! Ноно втішалася ним дорогою.

В історичній перспективі міжнародний район виник нещодавно. Більшості будівель не було й ста років, а ще і попереднє покоління радо попробивало широкі магістралі між лабіринтами вузьких вуличок та поцяткувало квартали вигнутими, квазіорганічними архітектурними формами, над якими вічним орієнтиром височів моноліт Зума-Рок. Попіл і пил покреслили камінь, та все ж не змінили його. Таке воно було, рідне місто Ноно. Місце, де вона виросла, куди повернулася зі своєю маленькою сім’єю по всіх пригодах, і де сподівалася тихо-мирно дожити свій вік.

Намоно викашляла гіркий смішок, а по тому просто закашлялася.

Центр допомоги розташувався у припаркованому на краю громадського парку фургоні з трилисником на боці. Логотип гідропонної ферми. Не ООН, навіть не районна адміністрація. Навала термінових потреб надто виснажила всі шари офіційних структур. Тож дякувати, що є хоч щось. Подекуди фургони не приїжджали взагалі.

Пісок і попіл коростою вкривали пологі пагорби замість трави. Де-не-де нерівні тріщини й борозни, схожі на величезні зміїні сліди, свідчили про спроби дітей бавитися, хоч би й кінець світу — та зараз ніхто не скочувався по схилах. Черга тільки починала формуватися, і Ноно зайняла своє місце в кінці вервечки людей із однаковою порожнечею в очах. Шок, виснаження і голод. І спрага. Міжнародний район став домівкою багатьом норвежцям і в’єтнамцям, але пил та страждання зробили з них одне плем’я, незалежно від кольору шкіри чи текстури волосся.

Борт фургона від’їхав, і черга нетерпляче зрушила з місця. Ще один тижневий пайок, яким би мізерним він не був. Наближаючись до віконця видачі, Ноно відчула легкий укол сорому. Ніколи в житті вона не скочувалася до базового. Ніколи не простягала руку; навпаки, завжди підтримувала інших. Тільки от зараз допомога знадобилася їй самій.