Експансія. Кн. 7. Сходження Персеполісу : роман

Пролог. Кортасар

Минуло майже три десятиліття, відколи Паоло Кортасар пройшов крізь Лаконійську браму разом із флотилією, що відкололася від Флоту Марсіянської Республіки Конґресу. Достатньо часу, щоб створити невеличку цивілізацію, місто, культуру. А для нього особисто — достатньо часу, щоб довести: ті химородники спроєктували протомолекулу як таку собі будівничу переходів, після чого закинули її, як насіння, до зірок. Хай захоплює будь-яку органіку на своєму шляху, хай проростає в ній, формує кільця-брами, постає маточиною вселенського колеса у їхньому кишеньковому всесвіті. Й доки вони не повимирали, повільна зона зі своїми кільцями залишалася стрижнем незбагненної для людського розуміння імперії. Зараз прадавня історія повторювалася, а дрібний мостобудівельний механізм, що спромігся вирватися за межі свого локалітету, змінив сутність усього людства.

Не те щоб Паоло переймався всім людством. Для нього факт існування протомолекули та уможливлених нею технологій був усеосяжним сам по собі, перетворившись на манію тривалістю в десятки років. Протомолекула перекроїла саму світобудову, заразом змінивши його професію і навіть особисте життя. У сварці, яка поклала край їхнім стосункам, останній бойфренд заявив, що насправді Паоло кохає протомолекулу.

Що було на це відказати? Кортасар так давно не відчував нічого схожого на любов до іншого людського створіння, що навряд чи спромігся б точно визначити, що є коханням, а що ні. Вивчення протомолекули і всіх незліченних пов’язаних з нею галузей наукового знання й направду забирало майже весь його час та увагу. Щоб осягнути всі можливості її взаємодії з іншими химородними артефактами й технологіями, знадобилося б не одне життя, і вибачатися за відданість справі Паоло не збирався. Крихітна, прекрасна цятка, така багата на приховану інформацію, скидалася на незрівнянний в своїй красі бутон троянди, що ніколи не припиняв квітнути. Кортасарів коханець не змирився з цим, тож у ретроспективі кінець їхніх стосунків був неминучим. У якомусь абстрактному сенсі Паоло навіть сумував за ним — як сумують за викинутою парою зручного взуття.

Його час займали інші, дивніші речі.

Зараз перед його очима на екрані зростала, розгортаючись у складні, переплетені візерунки, вуглецева решітка — протомолекула одразу ж починала самостійно будувати такі, варто їй було опинитися в належних умовах довкілля та відповідному живильному середовищі. Матеріал, який вона створювала, був легшим за рівний об’єм вуглецевого волокна та стійкішим до розтягнень чи розриву, ніж графен. Управління з питань технологій Військової ради Лаконії доручило Паоло дослідити можливість його застосування у створенні броні для піхотних підрозділів. Схильність решітки намертво з’єднуватися з людською шкірою створювала проблеми з інженерної точки зору, але на її красі це не відбивалося.

Паоло відрегулював чутливість електронного потоку та нахилився до монітора, спостерігаючи, як протомолекула підхоплює вільні атоми вуглецю й акуратно вплітає їх у сітку, наче дитина, що з головою поринула у свою гру.

— Докторе Кортасаре, — пролунав голос позаду.

Паоло відповів бурчанням і помахом руки, що будь-якою мовою означало: «Йди геть, я зайнятий».

— Докторе Кортасаре, — наполягав голос.

Відірвавши погляд від екрана, Паоло обернувся та побачив бліденьку особу невизначеної статі в лабораторному халаті з великим планшетним терміналом у руках. Як же його звати... Катон... чи Кантон? Чи, може, Кантор? Якось так. Гвинтик з армії техперсоналу лабораторії. Нібито компетентний навіть. Але зараз він перервав робочий процес, що не можна так просто спустити на гальмах. Нервовий вираз обличчя Катона (чи Кантора, чи Кантона) підтверджував усвідомлення цього факту життя.

Перш ніж Паоло встиг заговорити, лаборант заторохтів:

— Директор попросив мене нагадати, що вам призначено зустріч. З ним, — голос Кантона (чи Кантора?) впав майже до шепоту, — з Ним.

Йшлося не про директора. Існував лише один Він.