Зі спогадів Ійона Тихого

І. Професор Коркоран

Хочете, щоб я знову щось розповів? Авжеж. Он Тарантоґа дістав уже свого блокнота для стенограми, не кваптеся, професоре. Правду кажучи, я не знаю нічого, що міг би вам розповісти. Що? Ні — не жартую. Зрештою, можу ж я хоча б раз захотіти й посидіти один вечір мовчки у вашому товаристві. Чому? Ха, чому! Дорогесенькі мої, я ніколи про це не згадував, але Космос, передусім, заселений такими ж істотами, як і ми. Не лише людиноподібними, а й як дві краплі води схожими на нас. Половина заселених планет — це трохи більші або трохи менші за Землю з холоднішим або теплішим кліматом, але хіба це відмінності? А їхні жителі, вони... Люди, — бо, зрештою, то таки люди — і вони такі схожі на нас, що відмінності лише підкреслюють подібність. Чому я не розповідав про них? А що в цьому дивного? Подумайте. Вдивляюсь у зірки, пригадую різні пригоди, переді мною з’являються різні картини, але найохочіше я звертаюсь до незвичайних. Вони бувають і страшні, і дивні, або й брутальні, чи навіть смішні, і, незважаючи на все це, нешкідливі. Але вдивлятись у зірки, мої дорогі, і знати, що ці малі блакитні іскорки, це — коли зійти на них — засилля бридоти, смутку, непевності, цілковитого занепаду, що там, у темно-синьому небі, теж аж роїться від старих халуп, брудних обійсть, занедбаних цвинтарів, стічних ровів — хіба розповіді тих, хто побував у Галактиці, мають нагадувати нарікання перекупки, котра гасає по провінційних містечках? Хто захотів би таке слухати? І хто такому повірив би? Такі думки з’являються, коли людина трохи пригнічена або виявляє нездорову схильність до щирого вияву почуттів. Отже, щоби не засмучувати вас і не пригнічувати — сьогодні про зірки ні слова. Ні, певна річ, я не мовчатиму. Ви б відчули себе ошуканими. Розповім щось, хай буде по-вашому, але не про подорожі. Зрештою, я й на Землі пережив чимало. Професоре, якщо вам так уже хочеться, можете нотувати.

Як ви знаєте, до мене приїжджають гості, інколи — дуже дивні. Я зосереджу увагу на певних категоріях: невизнаних винахідниках і вчених. Не знаю чому, але їх наче магнітом тягне до мене. Погляньте, Тарантоґа вже посміхається. Але це не про нього, адже він не належить до невизнаних винахідників. Сьогодні я розповім про тих, кому не пощастило, або, радше, кому аж занадто пощастило: вони досягли мети й побачили її марність. Звичайно, визнати цього вони не хочуть. Самотні, нікому не відомі, затяті в тому шаленстві, що його лише популярність і успіх можуть обернути інколи — дуже рідко — на прогрес. Зрозуміло, більшість тих, котрі приходили до мене, були сірою маніакальною братією, були людьми, захопленими ідеєю — часто навіть не своєю, а запозиченою у попередніх поколінь, як, приміром, винахідники perpetuum mobile 1, обмежені, банальні у своїх вочевидь безглуздих рішеннях, — а втім, навіть у них жевріла та іскорка безкорисливості, що спопеляє життя, штовхає до нестримних, явно марних зусиль. Вони жалюгідні, ці неповноцінні генії, титани карликового духу, скалічені ще в пелюшках природою, яка, похмуро пожартувавши, обдарувала їхню нездарність творчим завзяттям, гідним хоч би й Леонардо 2; на їхню долю в житті випала байдужість або глузування, а все, що можна для них зробити, — це побути годину чи дві терплячим слухачем і співучасником їхньої мономанії.

В цій юрбі, яку лише власна дурість захищає від розпачу, зрідка трапляються й інші люди — я не хочу ні називати їх, ні оцінювати, ви зробите це самі. Перший, хто постає перед очима, коли я говорю про це, — професор Коркоран.

Я познайомився з ним років дев’ять чи десять тому на якійсь науковій конференції. Ми перемовилися з ним кількома фразами, коли він ні з того ні з сього (розмова навіть не натякала на цю тему) спитав:

— Що ви думаєте про духів?

Я спершу подумав, що це ексцентричний жарт, але згадав, що колись чув якісь плітки про його дивацтва — не пам’ятав лише, як про це говорилось — як про щось позитивне, чи негативне.

Тому я про всяк випадок відповів:

— Я взагалі не думав про таке.