З Таємного Щоденника Емі
Привіт, це я, Емі. Ось уже закінчуються канікули. І в мене, і в мого щоденника було довге й особливе літо. Але про все по черзі.
Ще перш ніж закінчився навчальний рік, я пообіцяла собі, що не забуватиму вести щоденника. Але мушу визнати: я була дуже зайнята. Цього літа Таємний Клуб Супердівчат помандрував аж до Жаб’ячого Рогу. Нас запросили у будиночок біля річки, де живе моя бабуся Станіслава. Звісно, ми не йшли всю дорогу, а їхали автівками разом із нашими батьками. Дорогою ми бачили безліч лелек. Виявилося, що ми їдемо лелечим маршрутом.
Я ще не сказала, що у Жаб’ячому Розі з нами був хтось, хто не належав до Таємного Клубу. Хлопець! Франек.
А потім усе зайшло геть далеко і до нашої дівчачої компанії вперше було прийнято хлопця! Це неймовірно, скажіть? Але це справді сталося. Тепер Франек каже, що у нас Таємний Клуб Супердівчат і Суперхлопця. Але ми, дівчата-засновниці, назви Клубу не змінимо НІКОЛИ.
Мабуть, ви би хотіли більше довідатися про Жаб’ячий Ріг. Буду щирою — там усе зовсім інакше, ніж у місті. Там немає ні заторів на дорогах, ні супермаркетів. Зате є сад, пасіка й конюшня. Ну й бібліотека, в якій почалася найбільша канікулярна пригода нашого Таємного Клубу.
Усього вам розповідати не буду, лише коротенько скажу таке: ми розгадали загадку книжок, що зникали з бібліотеки. А ще познайомилися з Гелею, яка працює у бібліотеці, й Костеком, що вчив нас їздити на красуні-кобилі на ім’я Малага. Цілісінькими днями ми гуляли на лузі біля річки або йшли до стайні. Це було КРУТО!
Прощання з Жаб’ячим Рогом і часова капсула
Узагалі я могла б зовсім не помітити, що наближається вересень, якби одного ранку бабуся не сказала:
— Не хочу вас виганяти, але вже за тиждень починається школа, тож, мабуть, вам пора збиратися до міста.
Ми якраз лежали в садочку, а коли бабуся промовила слово «школа», заціпеніли. Першою озвалася пані Лаура:
— Та ви що? Вже минули канікули? Я зовсім випала з часу.
— Але ж ми не маємо прямо вже повертатися додому? — обурилася Флора.
Бабуся всміхнулася і пояснила:
— Тут, у Жаб’ячому Розі, час любить зупинятися.
Франек додав:
— Час складний. Він зовсім не йде так, як нам здається. Якщо ми будемо рухатися зі швидкістю світла, час буде йти повільніше, ніж якби ми далі сиділи собі в садочку.
— Знову ти філософствуєш, — дорікнула я йому.
— По суті, ми вже, мабуть, перенеслись у часі… до школи… — Фло зітхнула.
На Франека це зауваження ніскілечки не подіяло, і він розмірковував далі:
— Час — це четвертий вимір часопростору. І він залежить від гравітаційного поля. Був колись такий фізик Ейнштейн1, то він це все вигадав.
Роздратована Флора зиркнула на Франека й скривилася:
— А ти звідки це знаєш?
— Мій тато розповів, — Франек стенув плечима. — Зрештою, кожен фізик це знає. Коли я буду старший, ми проведемо дослід і я сам переконаюся в тому, як же насправді рухається час.
Бабуся поглянула на нього з-над окулярів і сказала:
— Бачу, що вже справді час до школи. Ваші тіла й розум пречудово відпочили. Мені здається, що ви готові продовжити пригоду з навчанням.
— Я того Ейнштейна не знаю, але бачила колись по телевізору, що якісь люди щось робили з часом. Наче… Точно! Виготовили часову капсулу! — вигукнула Флора.
— А-а-а, це вже давно було, — буркнув Франек.
— А я думаю, що ми можемо тут, у Жаб’ячому Розі, теж щось таке зробити! — не відступала Фло.
Я ніколи раніше не чула про часову капсулу. Думала, що йдеться про космічні кораблі й подорожі в часі. Отож слухала зацікавлено.
— Тоді ми маємо вирішити, коли потомкам відкривати нашу капсулу, — сказав Франек.
— А на що вона схожа, ця капсула? — спитала Фау.
Тоді Франек скочив до грядок, схопив якийсь патик і жваво почав щось креслити на землі.
— Схоже на коробку, — озвалась я.
— Тобі бонус, — схвально підтвердив Франек. — Часова капсула — це такий собі контейнер із таємним посланням, і вона виготовлена зі суперміцного матеріалу. Може мати форму коробки чи скриньки.
— А я бачила по телеку, що це була куля, — заперечила Фло.
— Це може бути будь-який контейнер, — заспокоїв її наш фахівець із питань часу. — Всередину кладуть речі, які дуже важливі для людей, що живуть у той час. Контейнер закопують глибоко під землею в якомусь відомому місці. Капсулу можуть відкрити за багато сотень років. Відкривши її, наші нащадки довідаються, як ми жили.
