Падь

Вона не знала — чи то повірити і пізніше придушити його. Чи не повірити — і придушити її. Зараз же...

Стася уважно слідкувала за сусідкою і лівою рукою погладжувала стару, відполіровану на руків’ях качалку, якою розкачувала тісто на вареники, коли та прийшла. І якби на обличчі сусідки мелькнула найменша тінь брехні чи зацікавленості її, Стасиною, реакцією, та качалка негайно врізалась би в білястий проділ між хвилями хімічної завивки на сусідчиному тімені. І Стася не просто подумала про це. Вона відчула, що справді здатна зараз це зробити. Але ні в очах, ні в голосі сусідки не було нічого такого — хіба трішки співчуття до сестри по нещастю — обдуреної баби...

—...Моя Надійка каже: «Дядь Вітьова машина щодня біля бурси чи біля гуртожитку!». Питаю її: «Як — щовечора?» Вона киває — так, мовляв. «А що йому там треба? — питаю. — Виховательку яку, чи що?» Навіть не подумала серйозно, так, щоб пошуткувати. А вона сміється: «Виховательки там — дві старі кракаділи, а от є дівки з селючок — такій даєш за ніч двадцятку, і роби з нею, що хоч». Ти колись хвалилась, що твій Вітька по бабах не шастає, а я ще тоді подумала, раз по нормальних не шастає — значить може бути якесь збочення. Всі вони тепер такі, прибабахнуті… — сусідка зітхнула. — Ти не думай, що я для того, щоб позлорадствувати, чи щось таке... Просто — брехні не люблю, та й ти будеш знати, що з ним робити.

Піднялася тяжко з білої пластикової табуретки і пішла з квартири квадратним дубовим кроком. Стася якось механічно відзначила в думці, що сусідці — тридцять чотири і два роки тому вона вигнала чоловіка, заставши його з якоюсь лахудрою... Може й справді, співчуває?

З брехунця обізвалось мажорним акордом позивних обласне радіо. Вісім годин. Віктора досі нема з роботи. З роботи? Криво усміхнулася, чи то з наївності своєї, чи зі звички? Може, він і зараз там — в обіймах якоїсь біленої перекисом «піонерочки»? А їй весь час толкує, що працює над дисертацією, збирає матеріал. Вона пожаліє його, коли він приїде втомлений, принесе на диван вечерю... Дурепа! Хай би й жер там де... де збирає свої «матеріали». До речі — про матеріали. Справді, а чого це він, відкривши в комп’ютері нову папку «Дисертація» попросив її туди не лазити? І клацає на компі в основному тоді, коли вона вже спить?.. І дві дискети в шухляді поклав під книжку... Стася відтерла з рук тісто й пішла в спальню. Підсіла за столик, на якому базувався їх «пентіум», поклацала потрібними тумблерами, кнопками, почекала, поки машина завантажилася, і поклала руку на «мишку». Знайшла папку, розкрила. Око зразу відмітило, що багато файлів мають графічне розширення. Дала команду відкрити один з них. За дві секунди на моніторі з’явилася фотографія голої дівчини. Наступний — те саме. Третій — знову. Причому на знімках були саме дівчатка — молоденькі, не дуже сформовані... Стася звернула увагу на назви файлів «16300», «05899», «41199». Та це ж число, місяць, рік... Виходить — він не тільки спить з ними, але й фотографує. Всіх, чи тільки тих, що найбільше сподобалися? А сьогодні?.. Стася відкрила тумбу й обімліла — фотоапарата на місці не було…

Щось кольнуло її в груди і вона подумала, що помирає. Їхнє життя — таке влаштоване, таке затишне, репнуло, як необережно поставлений на стіл перестиглий кавун. Тільки купили оцю квартиру, тільки пригнали «Славуту» — машина невелика, але новенька, дешева — і з запчастинами проблем ніяких. І думалося — скоро він захиститься, а тоді можна буде подумати про якусь малечу. А тепер? Що буде тепер?

І шкода їй стало всього — і квартири, і машини, і тієї дитини, що й зачата ще не була. І себе — найбільше. Що обдурена бувала чи не щодня, а вірила й на добре щось сподівалася...