Міла 1
Усі ми лукавці. Зізнайтеся собі нарешті, що більшість ваших «безцінних особистих» думок насправді створені на основі когнітивних викривлень та чужих упереджень. Допомагаєте безхатнім тваринам і вже розповіли всім, як долучитися до доброї справи? Подумайте, можливо, ви прагнете визнання, або розчаровані в соціальних зв’язках настільки, що давно несвідомо живете за принципом: «Вірний пес ніколи не зрадить, тому вартий більшого, ніж деякі люди». Відвідуєте самотніх бабусь у будинку для літніх людей? А скільки часу витрачаєте на власну родину? Чи комплекс праведника свідчить, що малими подвигами славу не заслужиш? Рафіноване честолюбство! Готові допомогти кожному, однак засуджуєте тих, хто до цього не готовий? Звісно, що ні! Ви ж усвідомлюєте: не в кожного є ресурс на це. Не кожен настільки сильний, сміливий та винятковий. А чого вартий побудований на комплексі меншовартості, а тому показово іронічний «інтелектуалізм»? І куди ж без клятого моралізму, який застосовують до інших, проте до себе — ніколи?
Уся справа — у мотивах, зазвичай примітивних. Усвідомити їх — велике благо. Адже вони природні, сформовані еволюцією для виживання, а головне — спільні для кожного. Немає сенсу приховувати чи ігнорувати цю правду. Визнати й прийняти — ось єдиний шлях.
Мені відомі власні мотиви. Так було завжди, скільки себе пам’ятаю. Чи існує в цій справі точка відліку?
Пригадую літо, яке провела разом зі своєю «другою матусею» Тамарою. Мені виповнилося вісім років, і я мала надію, що з вересня піду до звичайної школи. Очікувалося, що навчання там буде не таким лайном, як у нашому інтернаті, де кожна дівчина, яка вже увійшла в пубертатний період, ненавиділа заняття з фізкультури більше, ніж власне життя загалом. Про знущальні «нормативи» фізкерівника чутки ходили навіть серед малюків. «Ти пласка, як ночви. Якщо такою зостанешся, то везуча. Декому не поталанило. Ще й дурні. Тепер їх посилають в інвентарну «заносити м’ячі» після кожного уроку», — кепкували старші дівчата, розповідаючи малолітній мені про ймовірні перспективи.
Повертатися зовсім не хотілося. Я робила все, аби цього уникнути. Однак не пофортунило. Мені вдалося протриматися в новій родині лише два місяці. Винні в усьому — мої істеричні тупі «товаришки». Уже тоді я зрозуміла, що навіть зовні пристойні люди — ненадійні та лякливі.