Афіша зі словами «Кохання. Сестринство. Музика» почервоніла від крові.
Ванесса тяжко сапала, відчуваючи хвилі адреналіну, що прокочувалися її тілом. Запах порохового диму все ще відчувався у носі. Вона витерла сльози стиснутими кулаками, зціпила зуби і проковтнула власний зойк. Під афішею лежав поліціянт. Тіло було спотворене, його застрелили у голову. Кров поліціянта забризкала афішу й тепер розтікалася по траві. Поруч, напівколом, лежали ще четверо жінок. Деякі з них ледь ворушилися, інші волали від болю. Кликали своїх матерів, дітей, молили Бога.
Біля виходу натовп жінок намагався покинути територію фестивалю.
Сирени поліції та швидкої наближалися до місця, ревучи так, ніби і вони теж були в паніці.
Ванесса відчула рух поряд із собою. Ніколас смикнув її за руку. Вона здивовано поглянула на нього. Примружилася. Його губи рухалися, але Ванесса не чула, що він казав.
Раптово він підбіг до однієї з дівчат і впав поруч із нею. Дівчинка була маленькою і тендітною.
Волосся пофарбоване в зелений колір.
Ванесса ступила крок у їхній бік, але ноги її не тримали. Вона зашпорталася. Ледь не впала. Їй вдалося встояти на ногах і підійти до Ніколаса. Він тримав голову дівчинки в своїх руках, її волосся струменіло крізь його пальці. Він залементував і прихилився головою до її лоба.
Аж тепер Ванесса збагнула, хто ця дівчинка. І нарешті дозволила собі роздивитися її тіло з ніг до голови. У животі постраждалої зяяла велика діра. Ніколас відпустив голову дівчинки і притиснув її рану руками, щоб зупинити кровотечу.
— Вона жива? — скрикнула Ванесса.