Психо ІІ

Роберт Блох

Психо II

Цю книжку присвячено Стеллі Лоб Блох із довічною любов’ю

1

Норман Бейтс дивився з вікна бібліотеки, намагаючись не бачити ґрат.

Просто не помічай їх — оце й був секрет успіху. Коли не помічаєш чогось, це блаженство. Але блаженства не було, такі фокуси не спрацьовують за ґратами лікарні. Колись це була належна штату лікарня для психічнохворих злочинців, але ж тепер ми живемо за більш освіченої доби, тож лікарню вже так не називають. А втім, на вікнах однаково є ґрати, а він і далі сидить за ґратами й дивиться надвір.

«Камінні мури — це ще не тюрма, залізні ґрати — аж ніяк не клітка», — сказав поет Ричард Лавлейс ще в XVII сторіччі, отже, дуже давно. Та й Норман сидить тут дуже давно: не триста років, але здавалося, ніби сплинули сторіччя.

Та все ж, якщо він мав сидіти, бібліотека, мабуть, — найкраще місце, а праця бібліотекарем — нетяжкий обов’язок. Дуже мало пацієнтів цікавилися книжками, тож Норман мав доволі часу, щоб читати самому. Саме так він натрапив на Ричарда Лавлейса і на всіх інших авторів: сидячи день у день у прохолодній сутіні бібліотеки, де ніхто не заважав. Начальство, знаючи, що йому властиве чуття відповідальності, навіть дало йому окремий стіл, засвідчивши цим свою довіру.

Норман був удячний за це. Але в миті, коли сяяло сонце, а на вулицях за вікном виспівували птахи, розумів, що Лавлейс брехун. Птахи вільні, а Норман у клітці.

Він ніколи не казав про це лікарю Клейборну, бо не хотів бентежити його, але не міг не мати таких почуттів. Це ж так несправедливо, так нечесно!

Хоч би які події трапились, які привели його сюди, — хоч би що, як розповідали йому, трапилося, — це все сталося дуже давно. Дуже давно в іншій країні, а хвойда мертва. Тепер знав, що він — Норман Бейтс, а не його мати. Він уже не був божевільним.

Звичайно, в наші дні вже немає божевільних. Нікого, хоч би що він скоїв, не назвуть маніяком, лише скажуть, що в нього психічний розлад. Але хто б не мав психічного розладу, якби його замкнули в клітці з гуртом безумців? Клейборн не називав їх так, але Норман одразу бачив, божевільна людина чи ні, а за довгі роки він бачив багато божевільних. Звичайно їх називали пришелепкуватими. Але ж нині останнє слово належить телебаченню, а там казяться шаленці, диваки та мудаки. Що сказав би естрадний комік у ток-шоу про гру з неповною колодою карт?

Що ж, ця колода повна, дарма що всі карти були проти Нормана. А він був не згоден із цією гумористичною термінологією, вжитою для опису тяжкої хвороби. Дивно, як кожен намагається приховати правду нісенітницями. Як-от розмовні еквіваленти смерті: спочити, відійти, задерти бороду, дати дуба, ґиґнути. Легенький мазок, щоб розвіяти важкий страх.

А що зі словами? «Палиці й каміння потрощать мої кістки, а слова ніколи не зашкодять мені». Ще одна цитата, але не з Ричарда Лавлейса. Так полюбляла казати мати, коли Норман був маленький. Але тепер вона мертва, а він і досі живий. Живий і в клітці. Він знає про це, дивиться правді у вічі, отже, психічно нормальний.

Якби цей факт усвідомили, його б судили за вбивство, довели б його провину й ув’язнили б. У в’язниці він просидів би кілька років, щонайбільше сім або вісім. Натомість стверджують, ніби він психопат, хоча це неправда; божевільні вони, бо замикають хвору людину довічно, а вбивць випускають на свободу.

Норман підвівся й підійшов до вікна. Коли притулився до шибки, ґрати вже не обмежували поле зору. Тепер він мав змогу побачити територію лікарні, що цього недільного пополудня іскрилася під яскравим весняним сонцем. Пташині співи долинали тепер виразніше, заспокоювали, видавалися мелодійнішими. Сонце і співи перебували в гармонії, справжня музика сфер.