Ганнуся. У гості до лісовика

Новина

Одного спекотного літнього дня запилюженими вулицями Воронівки поповзла дивовижна новина: четвертий «А» мав от-от кудись вирушити.

На перший погляд, нічого дивного в цій новині не було. Влітку кожен клас хоч кудись та вирушав. То в пластунські походи, то на екскурсію до Одеси, Львова чи навіть до самісінького Києва. Проте в таких випадках все село знало заздалегідь, куди і на скільки днів вони їдуть.

Та цього разу четвертому «А» ніхто нічого не казав. Навпаки — всі дорослі наче води в рота набрали. Батьки — і ті відмовчувалися. Хіба що хтось із них ухильно знизував плечима і відповідав:

— Скоро самі про все дізнаєтеся…

А коли на них надто вже напосідали, батьки загадково посміхалися і відказували:

— Запитайте у своєї Віри Миколаївни. Вона краще за нас знає, що до чого.

Віра Миколаївна — то класний керівник четвертого «А».

Проте вона теж мовчала.

А за тиждень по цій новині до школи з району приїхав головний лісничий і цілісіньку годину розповідав четвертому «А», як треба поводитися в лісі.

— Ви майже дорослі люди і не любите, щоб вас скрізь водили за ручку, — казав він. — І все ж повинен вам нагадати, що в лісових нетрях не так уже й безпечно. Ліс — це вам не садок за хатою. Не кажу вже про болото... Запитання є?

— Є, — підняла руку Юля Гаврилюк. — Скажіть, будь ласка, а чим лісники відрізняються від лісовиків?

Головний лісничий на мить замислився.

— Ну… лісник — це людина, що стежить за порядком у лісі, — відказав він. — А лісовик — це така химерна істота, що в лісі живе. Тільки її не буває…

— А лісничий? — вихопився Вітько Бубна.

Головний лісничий засміявся.

— Маєш на увазі мене? А я стежу за порядком в усіх лісах нашого району. Зрозуміло?

— Так, — видихнув клас.

— Тоді ще раз нагадую, що ліс — це вам не садок за хатою. Не кажу вже про болото. Тож приємних вам канікул!

А ще за кілька днів застереження головного лісничого повторила і Віра Миколаївна. Тож хлопці занепокоїлися не на жарт. Раніше кожен з них міг тинятися в лісі чи край болота хоч з ранку до вечора — і нікому діла до цього не було. Всі ж бо знали, що в їхньому класі навчаються люди розумні та обачливі. А тепер, коли вони стали вже майже дорослими, — на тобі! Всі в один голос доводять їм, наче малюкам, що в лісі, бач, не так вже й безпечно, а на болоті — й поготів.

Ні, тут щось не те.

І четвертий «А» вирішив діяти. Отак, як діяв в одному старому кінофільмі відомий розвідник Штирліц, коли, ризикуючи життям, добував важливу інформацію.

Якимось чином Колько Горобчик довідався, що, крім Віри Миколаївни, з ними повинен був поїхати ще й головний пластун, найкращий воронівський спортсмен Михайло Коцепуга. Проте, на жаль, Михайла на той час в селі не було — його терміново викликали на якийсь спортивний збір, і повернутися він мав не раніше, ніж за кілька тижнів.

Трохи більше пощастило Юлі Гаврилюк — отій, що на уроках фізкультури стояла в шерензі останньою. Юлі вдалося підслухати розмову між татом і мамою, які повернулися з батьківських зборів.

— Вона ж у нас така маленька, — чомусь бідка­лася мама, готуючи вечерю, — вона ж у нас така слабенька. А там хтозна, що може трапитися!

— Ну то й що? — заперечив тато і зашурхотів газетою. — Інші теж їдуть.

Проте мама здаватися не збиралася.

— Кажуть, позавчора в сусідньому селі кудись подівся один хлопчик, — продовжувала вона. — Як пішло, бідне, зранку до лісу, то й досі не знайшлося...

— Вір більше тому, що кажуть, — пробурмотів з-за газети тато, проте без особливої впевненості.

— Ага, вір! А сам хіба не заблукав колись? Забув, як усім селом тебе цілих два дні шукали?

— Так мені ж тоді вісім років було, — відказав тато. — І, врешті, чого б ото я так хвилювався? Не самі ж вони там будуть! Коли щось трапиться...

— От бач! Сам про це кажеш...

Але тут під Юлиною ногою скрипнула підлога. Батьки на мить замовкли, потім заходилися говорити про погоду.

А наступного дня на шкільне подвір’я заїхала велика вантажна машина, вкрита брезентом. У кузові сиділи троє військових на чолі з лейтенантом. Як тільки машина зупинилася, військові вистрибнули з кузова і заходилися вивантажувати якісь величезні водонепроникні пакунки, а лейтенант запитав, де знайти Віру Миколаївну.