Небо сингулярності

НЕБО СИНГУЛЯРНОСТІ

У болоті захланної провінційної вулички лежить і цвірінчить телефон. Якщо відповісти на його дзвінок, то можна задешево сповнити усі свої бажання. Два такі телефони — дивина, десяток — морока для місцевої жандармерії, сотня — заколот анархістів… А якщо таких телефонів тисячі? А якщо їхнє пілікання — це набат старого світу? А якщо цей набат іще й не відомо за ким: ретроградами і темним людом? Новоспеченими любителями апґрейдів та революцій? Чи за цілим суспільним устроєм і, можливо, життям у радіусі кількох десятків світлових років?

«Небо сингулярності» — дебютний роман відомого британського фантаста Чарльза Стросса — писано на перетині hard sf та космоопери; у ньому лунають улюблені теми автора: технологічна сингулярність, міжзоряні подорожі і… колапс традиційної політики та економіки, а ще — конфлікт тоталітарної луддитської держави з бездушним прогресорством.

Пролог

В ійну оголосили того дня, коли злива телефонів з неба заторохтіла по бруківці Нового Петрограда. Деякі неабияк підсмажилися під час проходження атмосфери, та майже половина, приземлившись і швидко вичахнувши в досвітній прохолоді, через якусь мить запілікала, встановлюючи контакт. До одного з цих пристроїв підійшов допитливий голуб, закинув голову набік і дзьобнув блискучий корпус, а потім стривожено відлетів геть, коли мобілка ожила і дзенькнула до нього у відповідь тонким голосочком:

— Алло? Зацікавте нас.

У Світ Рохарда прибув Фестиваль.

Однією з перших жертв нападу, скоєного на економічну цілісність наймолодшої з планет-колоній Нової Республіки, став худющий халамидник. Зі смердючим мішком, накинутим на кощаві плечі немов солдатська скатка, Руді, чийого батька ніхто не знав — навіть на ім’я, — помітив один із телефонів у стічній канаві брудного завулка, яким він щодня ходив на роботу. Мобільник лежав на пощербленому камені, переливаючись кольорами бронзових гармат. Перш ніж підібрати річ, хлопчина потайки озирнувся, чи немає досі поруч якогось пана, котрий міг його перед тим упустити. Коли слухавка зацвірінькала, він мало не впустив її зі страху — машина! Машини тільки для вищих класів і суворо заборонені всім іншим, постійно під вартою похмурих вартових держави у сірих мундирах. Хай там як, а якщо він однесе це додому та покаже дядькові Шмуелю, то за нього можна буде виручити багато їжі, значно більше, ніж він заробить, цілий день збираючи собаче лайно для місцевої чинбарні. Руді покрутив мобілку в руках, намагаючись зрозуміти, як вона закривається, коли тонкий голосок промовив:

— Алло? Зацікавте нас.

Руді мало не впустив телефон і кинувся бігти, але цікавість узяла гору:

— Нащо?

— Зацікавте нас, і ми відплатимо чим завгодно.

В Руді очі полізли рогом. У нього в жменьці лежала багатообіцяюча металева пластинка. Раптом йому пригадалися казки, що їх розповідала старша сестра, поки її не забрала кашлюча недуга — про чарівну лампу, й чарівників, і джина. Він аж боявся, що панотець Борзовський анахтемує весь цей поганський нонсенс. І тепер усередині нього змагалися бажання втекти від похмурої жорстокості буденного життя та природний песимізм. Песимізм, виплеканий трохи більше ніж десятком років каторжної праці. Переміг реалізм. Тому з вуст хлопчини зірвалося не «хочу летючий килим і повну калитку червонців» або «хочу бути ерцгерцогом Міхаелем у його королівськім палаці», а:

— Можете нагодувати мою сім’ю?

— Звісно. Зацікавте нас, і ми нагодуємо вашу сім’ю.

Руді став посилено думати, не маючи ані найменшої гадки, як сповнити це химерне бажання, аж тут кліпнув. Це ж очевидно! Він підніс телефон до губ і прошепотів:

— Хочете, розкажу казочку?

Під вечір, коли манна небесна зійшла з орбіти і мрії людей стали матеріалізуватися, немов зацвіли дивні виноградні лози посеред пустелі, Руді з сім’єю, хворою матір’ю, питущим дядьком та сімома братами-сестрами, вже більше не належали політекономічній моделі Нової Республіки.

Ось так проголосили війну.