Вступ
Високоповажному ДЖОРДЖУ ЛИТТЛТОНУ 1, есквайру, лордові -уповноваженому Держ авної скарбниці 2.
Сер,
попри вашу постійну відмову поставити перед цією присвятою своє ім’я, я все ж наполягаю на власному праві шукати вашого покровительства для сеї моєї праці.
Саме завдяки вам, сер, ця історія взагалі була написана. Через ваше побажання у мене вперше виникла думка про подібний твір. Відтоді минуло так багато років, що ви, ймовірно, вже забули про сю обставину, однак ваші бажання — для мене закон, і враження про це ніколи не зітруться з моєї пам’яті.
І знову ж таки, сер, — без вашої допомоги ця історія ніколи не була б завершена. Нехай вас не дивує таке моє твердження. Я не хочу, щоб вас запідозрили в тому, що ви пишете романи. Я хочу лише сказати, що частково завдячую вам своїм існуванням впродовж значної частини часу, яку я витратив на свій твір. Є ще одна обставина, про яку я хотів би вам нагадати, якщо вже ви такий забудькуватий і не пам’ятаєте своїх учинків, — але про них, сподіваюсь, я завжди пам’ятатиму краще, ніж ви.
Й останнє. Саме завдяки вам ця історія з’явилася в її нинішньому вигляді. Якщо в цьому творі, як дехто мав приємність зауважити, дано зображення направду доброзичливої людини яскравіше за те, що зазвичай трапляється в літературі, — то чи виникнуть у будь-кого, хто знає вас, хоч найменші сумніви, з кого списано сей образ? Гадаю, світ не настільки леститиме мені, щоби вирішити, що я списав його з самого себе. Мені до цього байдуже, однак усі мусять визнати, що двоє людей 3, у яких я запозичив цю рису — двоє найкращих і найдостойніших людей на світі — є моїми найліпшими та найвідданішими друзями. Я міг би вдовольнитися цією заявою, однак моє марнославство хоче долучити до них ще й третього: його я долучаю не лише тому, що він найвизначніший та найблагородніший, і не лише через його високе становище, а й завдяки його власним заслугам перед суспільством та особистим якостям. Але тут — хоча серце моє переповнює вдячність за воістину королівські благодіяння герцога Бедфорда 4 — ви мусите вибачити мені, якщо вам нагадаю, що саме ви порекомендували мене моєму благодійникові.
То якими ж можуть бути ваші заперечення супроти почесної присвяти, на якій я наполягаю? Адже ви так тепло відгукнулися про мою книжку — чому ж вам має бути соромно, бачачи своє ім’я перед присвятою? Отож, сер, якщо вас нічого не бентежить у самій книжці, то вас нічого не може й не повинно ображати й у моїй присвяті. І я зовсім не зобов’язаний відмовлятися від свого права на ваше заступництво та покровительство через те, що ви похвалили мою книжку, бо хоча я багато чим вам завдячую, однак похвалу цю я не додаю до загальної лічби, бо в ній дружба, я переконаний, не відіграє жодної ролі, адже вона нездатна вплинути ні на ваше судження, ні на вашу безсторонність. Ваш ворог у будь-який час може розраховувати на вашу похвалу, лише направду заслуживши її; найбільше ж, на що можуть розраховувати ваші друзі, що схибили — це ваше мовчання, або ж — якщо провина надто серйозна — на лагідну поблажливість.
Словом, сер, я підозрюю, що істинна причина вашої відмови виконати моє прохання полягає в нелюбові до публічної похвали. Я вже помітив, що ви — так само, як і двоє інших моїх друзів — з великою неохотою сприймаєте саме лише згадування про власні чесноти, адже, як сказав один великий поет про таких, як ви (бо він цілком справедливо міг би сказати це про всіх трьох), ви «Робите добро потайки, і червонієте, коли про це стає відомо». 5
Якщо люди такого складу соромляться похвал більше, ніж інші — осуду, то наскільки ж справедливими мусять бути ваші побоювання довірити моєму перу власне ім’я! І як би страшився нападок автора будь-хто інший, хто отримав би від нього стільки ж образ, скільки я від вас виявів прихильності!