Потоп. 2. Потоп. Т. 2.

Вірний Сорока віз свого полковника дрімучими лісами, сам не знаючи, куди їхати, що робити, в який бік спрямувати свій шлях.

Кмитиць був не лише поранений, а й оглушений пострілом. Сорока час од часу змочував у відрі, що висіло біля сідла, ганчірку й обмивав пораненому обличчя. Іноді він зупинявся біля лісового струмка чи озерця, щоб зачерпнути свіжої води. Але ні вода, ні привали, ні біг коня не могли отямити пана Анджея. Він лежав як мертвий, тому жовніри, котрі їхали з ним, люди досвідчені менше, ніж Сорока, затурбувалися, чи живий полковник.

— Живий, — відповідав їм Сорока, — через три дні сидітиме на коні, як і ми з вами.

За годину Кмитиць розплющив очі, й із губів у нього злетіло тільки одне слово:

— Пити!

Сорока підніс йому до рота баклажку з чистою водою, але від нестерпного болю пан Анджей так і не розтиснув губів — і не зміг попити. Він уже не впав у забуття, але ні про що, одначе, не питав, немовби нічого не пам’ятав. Широко розплющеними каламутними очима дивився на лісову гущавину, на клапті блакитного неба над головою, що проглядали крізь просвіти поміж листям, і на своїх товаришів, дивився, ніби пробудившись од сну або протверезившись від похмілля. Без слів дозволяв він Сороці перев’язувати голову, не стогнав, коли той знімав пов’язки. Напевно, холодна вода, якою вахмістр обмивав рану, була йому приємною, бо очі Кмитиця часом усміхалися.

А Сорока втішав його:

— Завтра, пане полковнику, лихоманка мине. Дасть Бог, живі будемо.

Надвечір лихоманка й справді почала спадати, а на заході сонця і погляд прояснів.

— Що то за шум такий? — зненацька запитав пан Анджей.

— Де? Ніякого шуму тут нема, — відповів Сорока.

Шуміло, мабуть, тільки в голові у пана Анджея, бо вечір стояв погожий. Косі промені призахідного сонця пронизували густі нетрі, освітлюючи лісові сутінки й золотячи червонясті стовбури сосен. Не віяв вітер, лише де-не-де з ліщини, беріз і грабів спадало на землю листя та лякливий звір із легким шурхотом утікав від вершників у глиб лісу.

Було прохолодно. У пана Анджея, очевидно, знову почалася лихоманка, бо він кілька разів повторив:

— Вельможний князю, вороги ми не на життя, а на смерть!

Уже зовсім стемніло, і Сорока подумував про ночівлю. Але вершники вступили у сирий бір, під копитами зачавкотіла багнюка, і загін ішов далі, щоб вибратися на вищу й сухішу місцину.

Їхали годину, другу, і все ніяк не могли проминути болота. Тим часом знову посвітлішало, вийшов місяць уповні. Раптом Сорока, який їхав попереду, зіскочив із сідла й заходився роздивлятися лісовий ґрунт.

— Коні тут пройшли, сліди видно на болоті, — висновив він.

— Хто ж міг проїздити, якщо й дороги ніякої нема? — зауважив один із жовнірів, які підтримували Кмитиця.

— А сліди є, та ще скільки! Он там, поміж соснами, чітко видно.

— Певно, худоба ходила.

— Не може бути. Нині не час худобу в лісі пасти, та й відбитки копит виразні, тут якісь люди проїздили. Добре б знайти хоч смолярню.

— То їдьмо слідами.

— Їдьмо!

Сорока знову скочив у сідло, і вершники рушили. У торфянистому ґрунті весь час добре виднілися сліди копит. При місячному світлі можна було навіть розрізнити, що вони немовби зовсім свіжі. А проте коні грузли в болото до колін і вище. Жовніри вже стали побоюватися, чи не відкриється попереду ще глибше болото. Але через якихось півгодини вони відчули запахи диму та смоли.

— Десь тут смолярня! — сказав Сорока.

— А онде! Іскри видно! — показав один із вершників.

І справді віддалік вився червоний пломенистий дим, а довкола нього танцювали іскри від тління під землею вогнища.

Під’їхавши чимближче, жовніри побачили хату, колодязь і великий сарай, збитий із соснових колод. Здорожені коні заіржали, у відповідь із сараю пролунало іржання цілого табунка, і тої ж хвилини перед вершниками виросла постать у кожусі навиворіт.

— Чи багато коней пригнали? — крикнув чоловік у кожусі.

— Гей, хлопче! Чия смолярня? — звернувся до нього Сорока.

— Хто ви такі? Звідкіля взялися? — з переляком та подивом у голосі запитав смоляр.

— Не бійся! — відповів йому Сорока. — Ми не розбійники!