Потоп. Т. 3.

Тоді як у Речі Посполитій усе живе сідало на коня, Карл Густав залишався ще в Пруссії, заклопотаний підкоренням тамтешніх міст і перемовами з курфюрстом.

Одержавши несподівано швидку й легку перемогу, досвідчений войовник невдовзі усвідомив, що шведський лев проковтнув більше, ніж здатний переварити. Після повернення Яна Казимира Карл уже не сподівався зберегти всієї Речі Посполитої, а намагався тепер утримати бодай найбільшу її частину, і передовсім ту провінцію, що межувала зі шведським Помор’ям, — багату, родючу Королівську Пруссію з її численними великими містами.

Але провінція ця, котра першою вчинила йому спротив, стійко берегла вірність своєму королю і Речі Посполитій. Побоюючись, що повернення Яна Казимира та воєнні дії, які організували тишовецькі конфедерати, підігріють бойовий дух пруссаків, зміцнять їхню відданість і піднімуть на подальшу боротьбу, Карл Густав вирішив придушити заколот, розбити Казимирове військо, щоб позбавити пруссаків будь-якої надії на допомогу.

Він мусив це зробити і з огляду на курфюрста, котрий завжди схильний був тримати сторону сильнішого. Шведський король знав його вже наскрізь й анітрохи не сумнівався, що, ледве щастя усміхнеться Янові Казимиру, курфюрст одразу переметнеться до нього.

Бачачи, до того ж, що облога Мальборга просувається туго, бо чим більше зусиль докладали обложники, тим упертіше захищав фортецю пан Вейхер, Карл Густав задумав новий похід на Річ Посполиту, наважившись переслідувати Яна Казимира аж до найвіддаленіших куточків країни.

Діло йшло у нього за словом так само швидко, як швидко грім іде за блискавкою. Умить зібрав війська, які стояли у містах, і не встигли люди у Речі Посполитій схаменутися, не встигла розійтися звістка про його похід, як він уже проминув Варшаву та, не оглядаючись, кинувся просто у вогонь.

Він мчав, як буря, палаючи гнівом, люттю і жагою помсти. За ним мчала, розтоптуючи сніг, що ще не зійшов із полів, десятитисячна кіннота, з усіх шведських гарнізонів стікалася до нього піхота, і, немовби гнаний вітром, він ішов далі й далі на південь Речі Посполитої.

Дорогою палив і вішав. Це був уже не колишній Carolus Gustavus, добрий, милостивий та веселий король, який колись плескав польській кавалерії, жартував зі шляхтою на бенкетах і загравав із простими ратниками. Тепер, хоч би де він пройшов, скрізь рікою лилася шляхетська й мужицька кров. Добровольчі загони, що траплялися дорогою, він змітав із лиця землі, полонених вішав, нікого не жалів.

Але достеменно так само, як голодні вовки женуться за могутнім ведмедем, котрий продирається крізь нетрі, крушачи своєю важкою тушею кущі й гілля, і, не сміючи заступити йому дороги, дедалі ближче насідають на нього ззаду, — точнісінько так само добровольчі загони тяглися слідом за армією Карла, поступово об’єднуючи свої сили, та йшли за шведами невідступно, як тінь за людиною, — ні, невідступніше, ніж тінь, бо не залишали його ні вдень, ні вночі, ні ясної години, ні в негоду; а перед ним на всьому шляху народ руйнував мости, знищував припаси, тож шведи йшли немовби через пустелю, ніде не знаходячи собі ні де прихиститися, ні чим підкріпитися.

Сам Карл Густав незабаром зрозумів, яке страшне затіяв він діло. У морі війни, що розливалося довкола нього, він був як самотній корабель серед розбурханих хвиль. Бушувала Пруссія, бушувала Велика Польща — вона першою присягнула Карлові й першою ж намагалася скинути шведське ярмо; бушували Мала Польща, і Русь, і Литва, і Жмудь. Неначе на островах, трималися ще шведи у замках та у великих містах, але села, ліси, поля й ріки були уже в руках у поляків. Не тільки одинокому ратникові чи невеликому загонові — навіть цілому полкові не можна було відстати від основних сил шведської армії, він одразу ж пропадав безвісти, а полонені, котрих захоплювали селяни, вмирали у страшних муках.