| Видавництво: | Видавництво «Богдан» |
| Автор: | Чарлз Дікенс |
| Жанр: | Зарубіжна класика |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| ISBN: | 978-966-10-4025-9 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
«Пригоди Олівера Твіста» — класика світової літератури для юнацтва і один із найпопулярніших творів Чарлза Дікенса. Цей роман зачаровує вже з перших сторінок, позаяк він — щось значно більше, ніж просто історія сироти, що бореться за виживання в жорстокому світі вікторіанської Англії. Це захопливий трилер про добро і зло, зворушлива драма про людяність і справедливість, а також гостра соціальна сатира, яка не втрачає актуальності й сьогодні.
Переклад з англійської — В. Черняхівської.
Розділ І
оповідає, де і за яких обставин народився Олівер Твіст
Серед різних громадських будівель одного міста (з деяких причин я не наводжу його справжньої назви, а вигадувати якоїсь іншої не бажаю) є будинок, що здавна подибується по всіх великих і малих містах, а саме робітний дім. У цьому робітному домі одного дня й числа (яких я теж не збираюся наводити — бо це не має, принаймні поки що, жодного значення для читача) народився той смертний, що його ймення стоїть у назві цього розділу.
Ще довго потому, як парафіяльний лікар упровадив його на цей світ жалю й скорботи, питання про те, чи він виживе і чи взагалі дістане будь-яке ім’я, залишалося під великим сумнівом. Отож могло бути так, що ці спогади не побачили б світу Божого, а якби навіть і побачили його, то обмежилися б однією-двома сторінками і тому мали б неоціненну вартість, як найстисліший та найвірогідніший біографічний нарис в історії літератури всіх часів і всіх країн, що будь-коли існували на світі.
Я, далебі, не збираюся доводити, що сам факт народження в робітному домі є наймилішою з усіх можливостей, які трапляються людині, я тільки маю на увазі, що в даному випадкові для Олівера Твіста це було найкраще з усього того, що взагалі могло з ним статися.
Лікареві довелося вжити чималих зусиль, щоб примусити немовлятко до обов’язку дихати самостійно, обов’язку, правда, досить марудного, але що став, проте, внаслідок звички, конче потрібний для нашого існування. Якийсь час Олівер пролежав на невеличкому жорсткому матраці, конвульсивно ловлячи ротом повітря, у досить непевній рівновазі між цим і тим світом, але швидше схиляючись до останнього. Якби протягом цього короткого проміжку часу Олівера оточували запопадливі бабусі, стурбовані тітки, досвідчені мамки та премудрі лікарі, то йому безперечно і неминуче прийшов би кінець. Але біля нього не було нікого, опріч старої доглядальниці, в якої у голові стояв туман од надмірної порції пива, і парафіяльного лікаря, що мав виконувати свої обов’язки за угодою з парафією. Отож Олівер і природа боролися сам на сам. Поборсавшись ще кілька хвиль, новонароджений, нарешті, зітхнув, чхнув і сповістив мешканців робітного дому, що новий тягар упав на плечі парафії, голосним криком, на який могло бути здатне лише немовлятко чоловічої статі, котре більше як три з чвертю хвилини не мало такого корисного знаряддя, як голос.
Тільки-но подав Олівер цей перший доказ справної діяльності своїх легенів, як клаптяна ковдра, недбало накинута на ліжко, заворушилася, бліде обличчя молодої жінки ледве- ледве підвелося з подушки і знеможений голос насилу вимовив:
— Дайте мені глянути на дитину й умерти.
Лікар сидів лицем до каміна і то тер свої руки, то наставляв їх до вогню. Коли молода жінка заговорила, він підвівся і, ставши у головах її ліжка, промовив значно тепліше, ніж того, здавалося, можна було від нього сподіватися:
— Ну, вам ще рано говорити за смерть.
— Боронь Боже, звісно рано, — додала й доглядальниця, похапцем засовуючи собі в кишеню зелену пляшку, яку вона щойно з видимою насолодою притуляла до рота в кутку кімнати. — Хай вона, сердега, проживе стільки, як я, та приведе тринадцятеро дітлахів, і всі вони їй помруть — тільки двійко лишиться та й ті сидітимуть, як і мої, з матір’ю в робітному домі, тоді вона іншої заспіває... Самі подумайте, серденятко моє, що то бути матір’ю!
Але, очевидно, ця відрадна перспектива материнських радощів не справила належного враження: хвора похитала головою і простягла руку до дитини.
Лікар поклав немовлятко в її обійми. Вона палко притиснула побілілі губи до чола свого сина, провела руками по обличчю, кинула дикий погляд навколо, здригнулася, впала горілиць на подушку... і вмерла. Лікар із доглядальницею взялись розтирати їй груди, руки й скроні, та кров її вже навіки спинилася. Їй говорили про надію й відраду, але вона давно їх утратила.
— Кінець, місіс Тінгамі! — промовив, нарешті, лікар.
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
