Потоп. Т. 1.

Настав новий, тисяча шістсот п’ятдесят п’ятий рік. Січень був морозний, але сухий. Білим кожухом завтовшки у лікоть сувора зима вкрила святу Жмудь. Під вагою наморозі гнулися й ламалися ліси, вдень на сонці сніг сліпив очі, а вночі при місяці по стужавілому насту неначе пробігали миготливі іскри. Звірі підходили до людських помешкань, а бідолашні птахи стукали дзьобами в оторочені інеєм і розмальовані морозяними квітами шибки.

Якось увечері панна Олександра сиділа в челядні з двірськими дівчатами. Це був давній звичай у Білевичів — проводити вечори з челяддю, коли не мали гостей, і співати благочестиві пісні, щоб на власному прикладі виховувати простолюдинів. Так само чинила й панна Олександра, тим паче, що її покоївки були переважно шляхтянками, дуже вбогими сиротами. Вони виконували всяку, навіть найчорнішу, роботу, були у господині служницями, натомість їх навчали доброзвичайності й поводилися з ними ліпше, ніж із простими дівчатами. А втім, були серед них і селянки, котрих можна було відрізнити за мовою, бо багато хто з них не вмів говорити польською.

Панна Олександра вкупі зі своєю родичкою панною Кульвець сиділа посередині челядні, а дівчата — по боках на лавах, і всі пряли. У великій печі з навислим бовдуром горіли соснові поліна й корчі, то згасаючи, то знову спалахуючи яскравим вогнем або розсипаючись іскрами, коли підліток, який стояв біля печі, підкидав березових дров та скіпок. Коли полум’я здіймалося, видно було темні дерев’яні стіни величезної будівлі з надзвичайно низькою, перекритою балками стелею. На балках, погойдуючись від тепла, висіли на нитках різноколірні зірочки, повирізувані з облаток, а з балок виглядали мотки чесаного льону, що звисали обабіч, неначе здобуті у бою турецькі бунчуки. Балки були геть заставлені ними. На тлі темних стін, примощений на довгі дубові полиці або підпертий ними, виблискував зірками олов’яний посуд будь-яких розмірів.

У глибині челядні, біля дверей, пелехатий жмудин, мугикаючи під ніс монотонну пісню, крутив оглушливі жорна, панна Олександра мовчки перебирала чотки, дівчата пряли собі, теж ні слова не кажучи одна одній.

Відблиски вогню падали на їхні молоді рум’яні обличчя, а вони під суворим поглядом панни Кульвець ретельно, ніби навперегонки, пряли куделі, лівою рукою поскубуючи м’який льон, а правою крутячи веретена. Часом вони то переглядалися між собою, то швидко переводили очі на панну Олександру, ніби чекаючи, чи скоро вона звелить жмудину зупинити жорна і почне благочестиву пісню, але працювати не переставали, а все пряли й пряли. Сукалися нитки, хурчали веретена, мигтіли спиці в руках панни Кульвець, а пелехатий жмудин гудів жорнами.

Проте іноді він переривав роботу, напевно, щось у жорнах псувалося, бо відразу ж лунав його гнівний окрик:

— Padlas! 1

Панна Олександра підводила голову, ніби розбуджена тишею, що наставала після окрику жмудина. Тоді вогонь освітлював її біле обличчя і спокійні блакитні очі, які дивилися з-під чорних брів.

Вона була вродливою білявкою з тонкими рисами обличчя й ніжною шкірою. Ну чисто тобі біла квітка! Щоправда, чорна сукня додавала їй трохи суворості. Сидячи біля печі, дівчина поринула в думки, ніби заснула; напевно, переймалась у них своєю долею, прийдешнім, яке важко передбачити.

За духівницею вона мала побратись із чоловіком, котрого не бачила з десяти років. А тепер їй ішов двадцятий, і в неї залишився тільки розмитий спогад про неспокійного підлітка, який, гостюючи з батьком у Водоктах, більше гасав із рушницею болотами, ніж дивився на неї.

«Де ж він і яким став тепер?» — ось запитання, що стояли у голові сердешної панни.