Шуршик В. та інші. Казки з Яринчиного саду

— Привіт, циганочко! — радісно привіталася Яринка і підстрибнула на лівій нозі.

Яблунька-циганка стрепенулася від несподіванки, і з її гілок здійнялася хмарка темно-рожевих пелюсток — наче зграйка метеликів опустилася на траву.

— Привіт, привіт, непосидо! Як ти підросла!

А Яринка вже біля циганчиної сусідки на правій нозі підстрибує:

— Салют, паперівочко!

Паперівка тільки намірилась покропити дівчинку цілющою вранішньою росою, а та вже з-під її крони — круть-верть і перед розлогою антонівкою, найповажнішою яблунею саду, зупинилася.

— Добридень вам, вельмишановна пані Антонівно! А ви як поживаєте? Чи гарний урожай обіцяєте?

— Дуж-ж-ж-же… Дуж-ж-ж-же... З-з-звичайно, якщо я допомож-ж-ж-жу, — басовито відповів замість антонівки заклопотаний джміль, виповзаючи з білого цвіту. — Хіба не бачиш, як я трудж-ж-жуся, як стараюся, щоб кожна квіточка була з-з-запилена? Перепочити ніколи. А тут ще з-з-заваж-ж-жають…

— Ой, вибачте, пане джмелю! — сказала Яринка і чимдуж побігла далі. Хто знає, що на умі в цього рудого буркотливого волохатика? Раптом він надумає перелетіти з яблуневого цвіту на Яринчині яскраво-рожеві бантики? А тоді… Ет, та в неї теж роботи не менше, ніж у джмеля: треба привітатися з усіма яблунями, сливами, вишнями, абрикосами, височенним, мало не під хмару, волоським горіхом над альтанкою, старенькою грушею біля вуликів… А ще ж калина, смородина, глід, бузок, жасмин та інші жителі саду! Так що ніколи теревені правити, треба поспішати.

Яринка була задоволена своєю мандрівкою. Дерева живі-здорові: одні вже відцвіли, інші тільки-тільки причепурилися в біло-рожеві шати, але всі-всі упізнали свою маленьку володарку і зраділи її приїзду. Ну а тепер час повертатися до будинку та перезуватися, поки не перепало від бабусі за мок­рі від роси черевички.

І раптом у самому куточку саду, за малинником, Яринка побачила щось сріблясто-блакитне. Воно легенько погойдувалося і випромінювало тихе сяйво. Ніби ранкова зірка упала з неба у смарагдову траву, зачепилася за якусь стеблину, примостилася на ній і погойдується-палахкотить собі. Дівчинка завмерла від несподіванки. Стало трохи лячно. Але цікавість перемогла — Яринка кинулася до того сріблясто-блакитного сяйва.

Ще здалеку вона вгледіла дивну квітку, схожу на лілею. Ой, яка ж вона гарна! Завтра в мами день народження, оце буде подарунок для неї! Треба зір­вати цю красунечку-незнайомку, поставити у синю бабусину вазу, а завтра вранці, щойно мама прокинеться…

Яринка не говорила вголос про свій намір, вона тільки подумала. Але квітка ніби почула її думки. І не встигла дівчинка додумати, що скаже мама, коли побачить таку дивовижну лілею, як та раптом затремтіла, швидко-швидко загойдалася в усі боки, тоді згорнула свої сріблясто-блакитні пелюстки, склала їх, наче крильця, і стала схожою чи то на великого метелика, чи то на маленьку чотирикрилу пташку. Той метелик-птах перелякано тріпотів крильцями, метався серед трави, ніби силкувався злетіти, але не міг. І не дивно, адже то все-таки була квітка.

— Яка ж ти чудова! — захоплено вигукнула Яринка.

Ще кілька кроків — і дівчинка зірве квітку. Вона вже й руку простягнула до неї. І раптом над головою — дзінь-дзінь-дзінь-йо-о-о-ой! Ніби срібні різдвяні дзвіночки тонко-тонко продзвеніли і впали у траву. А слідом за срібним голосочком на високому калиновому кущі почулося тривожне тріпотіння крил. Яринка підвела голову, щоб поглянути, що то за пташка так дзінькає і тривожиться. І тієї ж миті почула вже перед самісіньким носом:

— Дз-з-з-з… Д-з-з-з-з… Д-з-з-з-з…