Ключ соль

До моєї кімнати п’ять кроків або вісім стрибків.

Хм, це раніше можна було припустити, що кімната належить мені. Останнім часом тут облаштувалася Ніколь. Входжу. Ну а як же? Ковдра на підлозі, альбом, маркери розкидані просто під ногами. Дякувати Богу, не впав. О, це вже цікаво! Мишаче шурхотіння з-під столу. Зараз мені незручно присідати навпочіпки — нахиляюся, спираючись на стіл. Маленькі нігтики бузкового кольору старанно вишкрябують з коробки гігієнічні тампони та викладають рядочком, наче набої.

— І що на це скаже мама?

— Курче-тепер-мені-це-ні-до-чого,— скоромовить Ніколь, витягає останній і задоволено погладжує долонею целюлозні циліндрики.

— Це якесь нове слово. Я його раніше не чув від тебе.— Усідаюся на стільницю.

— Це не моє, це мамине слово. І зовсім не нове, старе.

— То це мама так висловилася? — уточнюю про всяк випадок.

Під столом мугикання і зітхання. Схоже, Ніколь вирішує — чи розповісти подробиці. Копиця кучерів визирає зі сховища. Ніколь збирає маркери до коробки з-попід тампонів. Я впевнений, що десь у домівці є підставка для маркерів або тубус, але, найвірогідніше, там уже заховано щось інше. Ніколь любить розсадити ляльок довкруж грубої книжки і сервірувати на палітурці чаювання, іграшковий стіл використати як стартову платформу для ракети, а підхожу деталь конструктора поставити догори дриґом і нашпигувати сухими квітами.

— Так. Я зуби чистила, а вона про щось собі думала, переклала коробку з полиці на пралку і сказала. Як ти в лютому поїхав, вона взяла звичку говорити вголос різні такі слова.

— Му-гу.

Ніколь вмощується на ковдрі по-турецьки. Всі маркери не вмістилися до коробки, тому зелений і чорний затиснуті в кулачку.

— Хочеш, я намалюю на твоїй укороченій нозі травичку і квіти? — Вона схиляє голову на бік і роздивляється куксу.

— Давай,— погоджуюся я.

Ніколь випростовує ноги і підсовується разом із ковдрою, наче летить на килимі-літаку.

— Буде лоскотно,— попереджає вона.

— Я витримаю,— посміхаюся.

— А ти хотів грати? — Товста зелена стеблина повзе по моїй нозі.

Такаю. Насправді лоскотно. Мружуся. Ніколь старанно зафарбовує листочок, робить паузу, дивиться на свою роботу і каже:

— Ще отут метелика намалюю. Малесенького.

— До-о-бре,— нестерпно лоскотно.

— А що ти хотів грати?

От де вона навчилася тих лікарських фокусів з ігнорування дискомфорту пацієнтів? Розліплюю повіки і губи, кажу:

— Літо.