Книга рекордів Говорухи. повість. Книга 2

Шу-шу-шу... Шу-шу-шу...

Це триває вже кілька місяців. Єва й Іванка шушукаються про нього безперестанку — на перерві, на уроці, вдома, у дворі. У нього та-а-акі очі, він та-а-акий накачаний, який у нього стильний лук. Бла-бла-бла. І що найгірше — це я «познайомив» їх. На свою біду одного нудного вечора запропонував подивитися фільм з Паттінсоном у головній ролі.

— Ох... Який красунчик! — Єва аж підскочила, коли вперше побачила.

— Мімімішка! — підтакнула їй Іванка.

Відтоді тільки й мови, що про нього. Дівчата стали мов ті зомбі, чесне слово. Ось зараз сидять і гіпнотизують його фотографію у смартфоні. Я не втримуюся і підходжу. Вглядаюся в екран.

От чесно, що в ньому такого особливого? Пика як пика. І грає він так собі. Навіть у мене краще виходить. Побачили б мене ці дві зранку, коли я не хочу йти до школи. Я такі спектаклі батькам влаштовую, що Оскар за мною плаче.

— І що ви в ньому знайшли? — кривлюся.

— Та ти просто заздриш! — одразу нападає Іванна і стає руки в боки.

— Заздриш? — я вже шкодую, що почав розмову, але відступати не збираюся. — Ви хоч у курсі, скільки йому років?

— Ну точно більше, ніж тобі, — підключається Єва. — У нього принаймні вже вуса виросли.

Дівчата регочуть. Звісно, я з ними дружу, але інколи вони так дратують! Наприклад, у такі от моменти, коли глузують з мене або коли теревенять безперервно під час фільму.

Одного разу я погодився подивитися разом з ними ще одну стрічку з цим їхнім «красунчиком». На диво, фільм виявився непоганим, і цей Паттінсон грав не так уже й паскудно. Але ж я так і не дізнався, чим усе закінчилося! Бо коли, за сценарієм, їхній «красунчик» закохався у свою сусідку, — та-а-а-аке почалося!

— Ви приколюєтеся? — скривилася Єва, дивлячись, як Паттінсон цілує партнерку по фільму.

— Вони взагалі не пара! — закотила очі Іванка.

— І вона вища за нього, бачила? — Єва аж засяяла, що їй вдалося розгледіти в «конкурентці» хоч якийсь недолік.

На мої прохання замовкнути й дати додивитися фільм, здійнявся рейвах. На галас прибігли Євині батьки, думали, що когось ріжуть. Фільм закінчився гепі-ендом, на відміну від нашої сварки. Після того ми ще кілька днів морозилися й не розмовляли.

— І де ти взявся на мою голову? — питаю в Паттінсона.

Зараз стою на зупинці, а він либиться на всі 32 зуби з реклами нового фільму. Раптом нізвідкіль з’являється дядько, спритно дістає із сумки тюбик з клеєм і ще спритніше ліпить рекламне оголошення на лоб Паттінсону. «Ворожу. Знімаю пристріт. Привертаю кохання». Він зникає так само швидко, як з’явився. Шкода, бо я вже був готовий розцілувати його.

— Мовчиш? — фото актора однак діє на нерви. — Неввічливо мовчати, коли тебе про щось запитують!

Я вже говорю, як Божена Степанівна, чесне слово. Ось до чого він довів мене! Всередині закипає злість. Ще трохи — і проллється через край. Цей нахаба удерся в моє життя, перетворив подруг на зомбі, а тепер ще й переслідує на кожному кроці! Я стискаю кулаки, підходжу до постера, озираюся, чи ніхто за мною не дивиться, і... з усієї сили б’ю ногою.

— У-у-у-у... — вищу, мов чайник, який щойно закипів. — Боляче!

А йому — хоч би що. Либиться й далі, наче й не було нічого.

«Андрійку, коли сили нерівні, підключай голову!» — згадую дідові слова. Здається, я розумію, що він мав на увазі. Дістаю з рюкзака чорний жирний маркер. Поки ніхто не бачить, домальовую цьому «красунчику» вуса, приказуючи: «Тобі ж подобаються вуса, чи не так, Євко?» — малюю ріжки, кісочки, бантики і... прищ на носі. Тисну на маркер так, що, здається, скло скоро трісне. «Тримай!!!» — мимрю крізь зуби. «До речі, лише дурному смішно самому», — замальовую і його усмішку.

Фух. Дивлюся на це страхопудало, і настрій покращується. Ще й мій автобус під’їжджає до зупинки. Заходжу всередину, кидаю погляд на монстра з плакату і, втішений, сідаю на вільне місце.