неРозкрита справа Говорухи. повість. Книга 3

Отакої. Він зник. Здимів. Іще вчора бігав у колесі, ганяв по квартирі й запихав у щоки мої шкільні шпори. А я ж навіть Євці його не встиг показати! Негідник! Залишив мені порожню клітку й надгризену цукерку на підлозі — і я одразу підняв кіпіш. Але моя рідня, здається, не особливо засмучена через те, що сталося. Сама лише реакція тата чого варта:

— Тату, Хомка щез!

— Синку, «Хомка» не щез! «Хомка» тут! — тато гладить свій живіт і облизується.

— Ти про що? — не допетраю.

— Про зернята, — пирхає тато, — А ти про що?

— Тату, які зернята? Я про нашого Хомку!

Тато дивиться на мене, мов уперше бачить. В його очах — пустка. Він замислюється і чухає голову, намагаючись пригадати хоч щось, але марно. Потім береться нюхати свій халат. Спочатку принюхується, а далі тягне рукав до носа і обнюхує його особливо ретельно. Супиться і роззирається довкола — здається, він має питання до Монстра.

— Тату, зосередься, — мені вривається терпець, тож махаю руками перед його обличчям. — Хомка! Наш хом’як!

— Тиць моя радість! Хіба у нас був хом’як?

— Тату, ти приколюєшся? — не розумію: він серйозно чи жартує?

— Синку, якщо хтось і приколюється в цій квартирі, то це Монстр. Він, здається, напаскудив на мій халат!

— З тобою все зрозуміло, — махаю рукою.

Розраховувати на підтримку тата — марно. Якщо він не в курсі, що з нами живе хом’як, то про що з ним говорити? Дякую, татку, що хоч про сина пам’ятаєш. Бубоню голосно, коли заходжу до спальні батьків. Мама, Лея і Монстр озираються на мене.

— Чую з голосу, що в когось ранок не дуже добрий, — мама тягне руку до мене.

Підходжу до неї, нахиляюся, мама пригортає до себе і цілує. Монстр і Лея валяються у ліжку з нею. Монстр ліворуч, Лея праворуч. Щойно нахиляюся, як Лея гарчить крізь зуби: вона не любить конкурентів. Заґуґліть «чихуа гарчить» і погортайте фоточки. Ґарантую: ви отримаєте переляк.

— Недобрий — це м’яко сказано, — бурчу.

— Лея не хоче образити тебе, — мама вигороджує це чихуашне створіння.

— Мам, я не про це, — суплюся, — Хомка щез!

— Як щез?

— Не знаю як, — розводжу руками. — Я лише знаю, що в клітці його нема.

Почувши це, Монстр підстрибує. Уже наміряється дременути, щоб знайти Хомку першим. Хапаю кота і міцно стискаю. Йому не можна до моєї кімнати. Бо якщо злочину не було, то кров неодмінно проллється. Монстр, як ви знаєте, любить котлети. А Хомка дуже схожий на котлету. Хом’яку хана, якщо цей засцика знайде його першим.

— Ти добре оглянув кімнату? Може, він заліз у рюкзак чи сховався під диваном?

— Мам, ну звісно оглянув! — обурююся, що мама має мене за маленького.

— Тоді треба йти на пошуки! — в голосі мами рішучість.

— Няу! — Монстр у захваті.

— Монстре, ми з Андрійком упораємося самі, — мама встає з ліжка і бере в мене кота. — Ми мов Шерлок Голмс і доктор Ватсон. А ти підеш до тата. Вам є про що поговорити.

— Так-так! — махаю котові «прощавай». — Не пригадую, щоб у Шерлока Голмса і доктора Ватсона був кіт-засцика. Ги-ги-ги.

У Монстра шерсть стає дибки. Певно, пригадує татів халат. Він щосили виривається, але мама тримає міцно. План такий: мама здає Монстра татові, зачиняє Лею в спальні й приходить до мене. У мене, на відміну від Монстра, настрій покращується. Мама назвала нас Шерлоком Голмсом і доктором Ватсоном! Прокручую в голові сцени з «Еноли Голмс», «Шерлока», «Еліти», «Паперового будинку». Ой! Скільки ми з Євкою детективних серіалів передивилися! Уявляю себе головним героєм одного з них! Ох, Євко, тримайся! Ти пошкодуєш, що зникла надовго! Таке пропускаєш!

— Подумай, де ти востаннє бачив його, — мама повертає мене до реальності, опинившись в моїй кімнаті. — Відтвори в пам’яті вашу останню зустріч до найменших деталей. Який у Хомки був настрій? Як він поводився?

— Е-е-е-е…

— Чи помітив ти щось дивне в його поведінці? — мама ну просто вроджений Шерлок. — Матір Божа!