Четверо дітей та Ельф

Розділ 1

– І що це ти таке читаєш? – гукнула Шурка, видираючи в мене книжку.

– Гей, ану віддай! – крикнула я, та вона тільки підняла її у випростаній руці так, щоб я не дістала, ще й боляче заїхала ліктем у бік, коли я спробувала дотягтися.

Вона постійно чіпляється до моїх речей, коли їй нудно. Її варто було б назвати не просто Шура, а Шура-бура.

– «П’ятеро дітей та Ельф», – прочитала Шурка, кривляючись. – Гм, навіть назва ідіотська. Що ще за «ельф»?

– Псаммід, – пояснила я.

– Якого-якого пса? – перепитала Шурка зацікавлено. – Це про монстра?

Вона не читала жодних книжок, окрім жахастиків Нути Дайєш — жахастиків для грубастиків.

– Та ні, це така чарівна істота, піщана фея… – пояснила я.

– Фея! – зневажливо пирхнула Шурка. – Я книжок про сопливих фей не читала з шести років! Ти така шмаркачка, Розаліндо!

– Це не соплива фея, навпаки! Це досить каверзна істота, подібна на мавпочку, з очима на окоріжках. Вона виконує бажання, – не здавалась я. – Дивовижна казка!

– Такій малій заучці, як ти, всі книжки здаються дивовижними, – відмахнулася та.

Вона всілася просто на кухонний стіл, недбало гортаючи мою книжку і метляючи ногами. Під столом саме заховався мій братик Роббі – він лежав долічерева і грався у зоопарк своїми іграшковими звірятами. Шурчині п’яти у кросівках із блискітками заметлялися у небезпечній близькості до його голови. Малий злякано сахнувся до стіни – він не більше за мене любив ставати у Шурки на шляху.

Вона саме розглядала ілюстрацію.

– Якого це вони так вирядилися? Наче якісь недоумки! – прокоментувала вона.

Я зітхнула. І Роббі з-під столу теж зітхнув. Не маю сумніву, що усі його пластмасові леви й тигри так само скрушно зітхнули. Це Шурка – недоумок, а не діти на малюнку. Закладаюся, що вона – найгірша зведена сестра у світі.

– Цю книжку було написано більше ста років тому, – пояснила я. – Тому всі діти й одягнуті в одяг Едвардійської доби – у сарафани та бриджі…

– Сама ти таке слово, – огризнулася Шурка. – Ненавиджу історичні книжки.

Тоді Шурка позіхнула і ніби ненароком зіштовхнула мою книжку зі столу. Вона відчайдушно намагалася спровокувати бійку – а я ж знала, хто вийде з неї переможцем.

– Ну справді, скільки тобі років? – по-дорослому сказала я. – Навіть Моді поводиться краще.

Я підняла книжку. Деякі сторінки пожмакались. Я намагалася їх розгладити і мені аж пальці тремтіли від обурення – і як я зумію сидіти з Шуркою весь час день за днем? Вона до всіх така зла – особливо до нас із Роббі. Насправді вона була за мене меншою, але я не могла не боятися її.

– Ой, витри слізоньки, малявко, невже твоя нудна стара книжка зім’ялась? – стала кривлятися Шурка. Вона хвицьнула ногою і збила двох слонів та мавпочку. – Ой, бува ж таке!

Роббі потягнувся рукою за розкиданими звірятами.

– Рятуйте! – виснула Шурка. – Щось тут під столом ворушиться! Пацюк! А ось тобі, щоби знав!

Вона зіскочила зі стільця і щосили наступила на руку Роббі.

– Припини негайно! – підхопилася я. – Не чіпляйся до мого брата, гидка забіяка!

Таки вона мене дістала!

Роббі нічого не сказав, бо щосили намагався не плакати. Лише узяв свого улюбленого левчика і вдав, ніби той кусає Шурку за гомілку. Та тільки засміялася, вихопила у брата іграшку і пожбурила її подалі. Лев перелетів через кімнату і приземлився просто на кухарську книгу, що лежала на полиці – на всі чотири лапи!

– Гей, ця звірючка могла би в цирку виступати! – Шурка підскочила до полиці й збила іграшку долі. – А ще, знаєте, отой трюк, коли дресирувальник кладе голову у лев’ячу пащу? Цей лев до такого ще не доріс, але може вийде навпаки.

Вона схопила лева і щосили вкусила його зубиськами.

– Ні! – пискнув Роббі.

Я підскочила до Шурки і видерла лева просто у неї з рота. Він увесь був у слині… і в крові!

– Ой, ти мені губу подерла, свинюко! – зарепетувала Шурка.

– Так тобі й треба! Сама винна. Чому ти постійно до нас чіпляєшся?

– Бо я терпіти не можу тебе і твого дурнуватого сцикуна-братика! А щоб ви пропали! – виплюнула вона.