Краєвид з ментоловим ароматом

Тепер, звісно, можна стверджувати що завгодно: зіставляти дату поштового штемпеля з таємничою смертю одного літератора, котрого в ті ж самі дні знайшли повішеним у власному помешканні; сперечатись, жіночій чи чоловічій руці належить буйний округлий почерк, яким не було написано зворотної адреси на пухкому зеленому конверті; брати на кпини мою знайому, яка й досі переконана, що той конверт і справді зберігав запах добрих ментолових сигарет, хоча непрямі деталі дають змогу датувати рукопис кінцем 80-х чи самим початком 90-х років… Що ж до відомого психіатра, якому я пропонував виступити в ролі експерта, то він, повертаючи мені ці чотири десятки дрібненько списаних сторінок, обмежився тьмяною фразою про суму випадкових величин, де допускається буквально все. Можливо, саме ця подробиця й переконала мене, що необхідно опублікувати рукопис без жодних купюр та коментарів.

Останнім часом я постійно повертаюся до своєї появи тут, у цій старій однокімнатці, яка… Мені хотілось написати щось на зразок «яка відіграла у моїм житті таку роль», однак ця роль грається й надалі, і я можу помилитись у визначенні порядкового номера дії. Врешті, сама засмальцьована метафора театру здається тут недоречною, хоч я й маю підстави назвати господаря помешкання актором. Але тепер, коли події того дня, а точніше, тієї розмови, відреставровані до півтонів і неначе записані в пам’яті на відеоплівку, яку можна зупиняти, прокручувати назад чи пускати у сповільненій швидкості, я можу сказати, що актор був з нього кепський. Вже те одне налякане здригання, коли на кухні увімкнувся холодильник… Або мізансцена з третьою парою ключів… Хоча це ще як подивитися…

Він стояв ось там, коло мого єдиного вікна. Невже намагався затерти сліди, залишені на підвіконні мотузяною драбиною? Чи, може, сподівався заховати їх від самого себе, як, до речі, й залишеного мені у спадщину програвача? Взагалі, тепер мені здається, що — осмислено чи інтуїтивно — він пересувався по квартирі ретельно визначеним маршрутом, завдяки якому міг не зірватися й довести розмову до кінця, аби ніколи більше зі мною не зустрічатися.

Він був приблизно мого віку, мав нервове обличчя й ранню сивину. Чомусь мені подумалося, що такі люди схильні до інфарктів. Додати до цього невиразного портрета мені практично нічого. Ну, можливо, іще його худизну, яку я, пригадую, спершу подумки прихильно назвав шляхетною.

Зустрівшися з ним на вулиці, я, мабуть, пройшов би повз — не впізнавши чи не захотівши впізнавати.

Квартира, яку я вирішив винайняти, розташована була в районі, де з сучасною забудовою сусідили зелені острівці старого патріархального міста. Нерівна бруківка з чередою кіз і дотепер сприймається там натуральніше, аніж асфальт із тролейбусами. Певно, міська географія і стала головним аргументом, бо в ті дні я мав твердий намір плекати свою самотність і передусім шукав спокою.

— Там, за парком, — господар квартири показав у вечірнє вікно, — межа міста.

— Мене це не лякає. Вольтер писав, що літератор повинен жити поблизу кордону, щоб зручніше було рятуватися.

— Ви літератор? — не підтримавши мого тону, він все ж таки позірно зацікавився.

Вилаявши себе подумки за таке легковажне розсекречення свого інкогніта, я невпевнено кивнув. Згадування про рід моїх занять, безумовно, було зайвим.

— У такому разі… — з побляклою усмішкою промовив він і не закінчив.

Його манера говорити починала мене дратувати. Гроші вже лежали в його кишені, а кільце з ключами — у моїй. Я міг безперешкодно користуватися книгами й постарався запам’ятати кілька неминучих у таких випадках дрібних порад стосовно замків, віконних защіпок і книжки за електроенергію.

Усі ці інструкції були проказані скоромовкою, заплачені мною гроші лишились неперерахованими. Іще хвилину тому він мав вигляд людини, яка хоче чимшвидше розв’язатися з не надто приємним клопотом. Та раптом зазвучала нова, незрозуміла мені нота.

— Восени парк просто чарівний. Особливо клени…

Мешкаючи тут, він мусив би знати, що це не зовсім парк, а старі лютеранські могилки, по яких років зо двадцять тому пройшлися бульдозери. Хоч я не вважав за потрібне ділитися своїми знаннями, та впевнився, що розмова ще трохи потриває.