Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер

Розділ перший

Маленький підкидько 1. Нагла небезпека для носа панотця. Як князь Пафнутій на своїх землях запроваджував прогрес, а фея Рожа Красноподоба потрапила до притулку шляхетних панночок

На узбіччі гостинця, що вів до сільця, під палючими променями полудневого сонця знеможено опустилася додолу вдягнена у якесь лахміття жіночка. Нестерпні голод та спрага забрали останні сили: у бідолашної підкосилися ноги і вона під вагою старанно назбираного під кущами та деревами у лісі дрібного галуззя та хмизняку, котрі наскладала до височенного кошика, впала просто у м’який та товстезний шар пилюги. Сердешна не те що звестися, а навіть подих перевести не могла, отож вирішила, що прийшов час закінчити своє злиденне буття та віддати, тут таки в придорожніх порохах, Богові душу. Проте за якусь хвилю вона таки зібралася з силами і їх вистачило, щоби розпустити вузли на мотузці, на якій, як на лямках, висів на спині кошик і тепер уже без ноші, мало не навколішки, якось дібратися до найближчого моріжка. Примостившись на моріжку, сердешна зайшлася плачами й стала нарікати: «Чому саме мені та моєму чоловікові-бідаці така кара, — стогнала вона крізь сльози, — чому всі біди якраз на наші голови? Чи ми не єдині на все село, хто щоденно тяжко гарує, а нужді кінця краю не видно! Навіть щоб наїстися досита і до того ніколи не доробимося! Ох, як три роки тому, копаючи город, чоловік червінці знайшов, от тоді повірили ми, що ось воно, нарешті щастя й нам усміхнулося, буде і нам добре! Та де там: злодії гроші вкрали, хата і стодола згоріли, ми самі дивом живі лишилися, а град у полі весь хліб до корінця вибив. Та, ніби цього нам замало було, покарав нас Бозя ще й обмінчуком якимсь. Вродила я щось таке, собі на ганьбу та цілому селу на посміх. На Святого Лаврентія 2 йому виповнилося вже два з половиною рочки, а воно на своїх тоненьких та кривих, як у павучка, ніжках ні стояти, ні ходити не годне! І не говорить зовсім, а лише мурчить і нявкає, немов кіт. А як їсти сідає, то наче восьмирічний наминає, і де воно в нього стільки влазить? І не видно по ньому зовсім, що такий апетит у покруча! Господи, змилосердься над ним і нам прояви свою милість! Бо мусимо його годувати, за ним пильнувати, а самим коло нього мучитися та недоїдати. Бо воно рости, певно, вже не буде, їстиме та питиме чимраз більше, а помочі в господарці від нього не дочекаєшся! Як те витерпіти! То така мука, котрої жодна людина на цьому світі витримати не в змозі!» Бідолашна замовкла та зайшлася плачами. Потім вбита горем та геть знесилена там же при дорозі й заснула.