Літо, коли все трапилось

— Нуро?

Мама гукає мене по той бік дверей. Я не відповідаю, бо не знаю, що казати. Дихання перетворюється на короткі схлипування, але я не плачу.

Чую, як дверна ручка опускається донизу, і падаю на ліжко. Ховаю обличчя в подушку, поки мама ще не зайшла. Вона сідає біля мене.

— Нуро... моя пташечко, час спливе швидко.

Я хитаю головою. Мама кладе руку на мою спину.

— Не встигнеш і оком змигнути, як уже будеш вдома.

— Я не хочу їхати до бабусі.

Мій голос зникає в подушці.

— Ти ж не можеш ціле літо просидіти в місті, Нуро, ну що з цього буде?

— Але ж Тілу залишається тут.

— Тілу всього один рочок, — каже мама.

Вона безсило зітхає.

— Я працюватиму ледь не щодня, Нуро. Трюльс також... ти геть знудишся тут...

— Ні, — відказую я, — нудно якраз у бабусі.

Я не так уже й часто буваю в бабусі. Її майже ніколи немає вдома, бо вона десь мандрує. Раніше так складалося, бо вона працювала журналісткою і, за словами мами, не вважала Норвегію достатньо захопливим місцем для життя. Тепер вона вже вийшла на пенсію, але не припиняє подорожувати, адже має раз по раз навідуватися до своїх приятелів, з якими затоваришувала, поки працювала журналісткою.

Є ще одна причина, чому я не часто навідуюся до бабусі: вони з мамою постійно сваряться, коли ми приїжджаємо. А закінчується все тим, що ми забираємося додому ще перед десертом. Бабуся мешкає далеко за містом, серед лісу. Її будиночок настільки віддалений від міста, що частенько я думала, ніби це таке покарання — жити там. Що вона зробила якусь помилку і до кінця життя має за неї розплачуватися.

І тепер мені треба провести там усе літо?

— Але ж я зовсім не знаю бабусі!

Мама трішки забарилася з відповіддю. Я упівоберта повертаюся до неї. Тоді вона лагідно прибирає пасмо волосся з мого обличчя своєю долонею.

— Не знаєш... — повторює вона за мною. — У цьому ж бо моя вина.

Я згадую ті кілька разів, коли бабуся приїздила до нас у місто. Тоді ми ходили в музей чи в кафе, бо бабусі завше кортіло щось побачити або чимось зайнятися, коли вона у нас бувала. Останній раз я бачила її одразу після народження Тілу. Тоді вона привезла зі собою твердого, мов камінь, невеличкого іграшкового жирафа із Зімбабве, якого мама поклала на саме дно коробки з іграшками, коли бабуся пішла.

Я верчуся на ліжку.

— Але я не хочу...

— Не хочеш, — знову зітхає мама. — Але повинна.

Ще одне, чого я геть не розумію: якого дива бабуся взагалі хоче, аби я до неї навідувалася? Та сама бабуся, яка не має бажання святкувати з нами Різдво, забуває про наші дні народження і ніколи не дзвонить?

Можливо, то я повелася якось не так і тепер маю бути покарана? Принаймні я так почуваюся. Хоча й не знаю, в чому була моя помилка. Я роблю те, що мені кажуть, і не завдаю нікому зайвих клопотів.

Мама лагідно на мене дивиться. Так, немов усе добре. Немов вона нічого не зруйнувала. Глибоко всередині я вся киплю, хочеться сказати їй щось огидне, але слова застрягають усередині. Мені вдається лише прошепотіти:

— Іди геть.

Мама кліпає так, мовби їй щось потрапило до ока, а тоді врешті-решт підводиться і йде.

Я хотіла би поїхати в якийсь літній табір чи влаштуватися на літню роботу, аби самостійно заробити собі на кишенькові. Або ще краще — мати такого друга, з яким було би геть звично поїхати кудись на дачу і надовго там залишитися, провести там ціле літо, але в мене і близько його немає.

У мене немає нікого.

2

Два дні по тому наша автівка заїжджає на бабусине подвір’я. Воно таке саме, яким я його пам’ятаю: зелений двір, оточений зі всіх боків лісом, з єдиною доріжкою, яка веде у світ. У дворі два будинки: великий червоний і малий білий; стара криниця і город.

Перед червоним будинком стоїть бабуся. На голові у неї широкий солом’яний бриль, який закриває більшу частину її обличчя, та все ж під крисами я помічаю великі квадратні окуляри. Її волосся довге та сріблясто-сиве. Воно густо спадає на груди й сягає середини живота. Бабуся одягнута у штани бежевого кольору і в таку ж бежеву жилетку поверх футболки із принтом — на тій жилетці щонайменше шість кишень. Саме так вона завжди виглядає.

Мама і Трюльс виходять з авто із Тілу на руках. Я залишаюся сидіти.