Міфи Давньої Греції

міф и давньої г реції

Переказала Катерина ГЛОВАЦЬКА

ДЕМЕТРА I ПЕРСЕФОНА

З прадавніх-давен смертні люди шанували богиню родючості Деметру, рідну сестру всемогутнього Зевса. Це вона навчила людей обробляти землю, користатися її дарами, вона щедро давала людям достаток i мир. Як i інші безсмертні, Демет­ра жила на захмарнім Олімпі, але більше любила ходити по землі. Висока, ясночола, у вінку із золотого колосся й червоних маків, вона встигала скрізь, пильнуючи, чи добре вродило у полі, чи гарно ліс зеленіє, чи соковита трава на пасовиськах.

Деметра часто брала із собою юну дочку Персефону, чи, як звала її змалечку, Кору. Дівчина гралася на зелених луках та милувалася квітами і сама була наче пуп’янок, що от-от пишно розквітне.

Якось прибули вони обидві на острів Тринакрію, де височіє гора Етна і час від часу палахкотить вогнем: адже під тим островом лежить стоголове чудовисько Тіфон, що насмілилось було змагатись із самим Зевсом, а тепер, тяжко покаране Громовержцем, знай силується вирватися з кам’яного полону. Тоді стугонить вся земля i з Етни летить угору каміння, а полум’я з Тіфонових пащ сягає високого неба. Земля стогне, двигтить, здається, ще трохи — й розколеться навпіл.

Той жахливий гуркіг i стугін якось докотився далекою луною аж до підземного царства тіней, де завжди панує мертва тиша. Занепокоївся володар того царства — похмурий Аїд. Став він у свою золоту колісницю і погнав чорних коней нагору, хоч як не тер­­пів яскравого сонця.

Швидко об’їздив Аїд гори й долини, придивляючись, чи не розкололася де земля, чи не проникло ясне денне сяйво в його мертве царство.

Побачила його згори богиня кохання Афродіта i лукаво всміхнулася.

— Мій синку, — мовила вона до Ерота, що, згорнувши золоті крильцята, тулився їй до ніг. — Усі смертні i навіть безсмертні підвладні мені, богині кохання, але вічні боги почали про це забувати i вже не так, як колись, шанують нас із тобою. А ми доведемо свою владу — ти ж, хлопчику любий, моя оборона i поміч. Бачиш он страшного Аїда на чорних конях? Ну ж бо поціль своєю гострою стрілою йому в самісіньке серце. Хай він відчує могутню владу кохання.

Весело засміявся бешкетник Ерот з такої витівки матері-красуні, вибрав зі свого сагайдака найгострішу стрілу й малими рученятами, наче граючись, натяг тятиву та й стрелив.

А похмурий Аїд і не зауважив, як щось його ніби вжалило в серце. Він задивився на дівчину, майже дитину, що рвала в лузі квіти й сама була наче квітка. Ще дужче защеміло Аїдові серце, i тоді він уперше відчув, що є на світі кохання.

Юна Кора гралася зі своїми подругами, безжурними німфами, й опинилася далеко від матері. Веселі німфи повели її в Нісейську долину, де завжди панує весна. Там, серед гаю, сяяло чисте плесо глибокого озера, де попід берегом тихо плавали білі лебеді, ховаючись у затінку дерев, що зеленим вінком стали довкола.

А далі ясніла поляна, всіяна барвистими квітами. Дівчата побігли туди, стали гратись i плести вінки. Кора нарвала квітів уже повний кошик і тепер клала їх просто собі в пелену.

Німфи вже посплітали вінки й полягали спочити, а Персефона ніяк не могла натішитись, бо що далі бігла, то яскравіші ставали квіти. Зненацька далеко попереду запломеніла якась незнана квітка. Велика китиця ясно-червоних суцвіть вабила зір, блискуче листя сяяло проти сонця i ледь-ледь тремтіло. У захваті схилилася юна Кора над вогнистою квіткою, що пахла солодко й дивно. Довго милувалася нею i вже хотіла зірвати, але цупке стебло не ламалося. Тоді Кора вирвала квітку з корінням.

Ту ж мить щось загуло під ногами, земля розступилась i знизу вискочив четверик чорних мов ніч коней. Вони мчали золоту колісницю, а на ній стояв убраний у чорне сам Аїд, володар підземного царства.

Дужими руками схопив Аїд Персефону, i розсипалися всі її квіти. Дівчина відчайдушно пручалася, та похмурий бог силоміць посадовив її в золоту колісницю, тоді вйокнув на коні й змахнув багряно-чорним батогом. Схарапуджені коні шалено помчали, аж із ніздрів у них виривалося полум’я, а страшний Аїд гнав їх дужче й дужче.