Полліанна дорослішає

Елеанор Портер

полліанна дорослішає

Розділ I. ДЕЛЛА ВИСЛОВЛЮЄ СВОЮ ДУМКУ

Делла Везербі швидко піднялася кількома великими сходинками будинку своєї сестри на Коммонвелс-авеню й енергійно натиснула пальчиком ґудзик електричного дзвінка. Від вершечка пір’їнок на капелюшку до носка туфельок на низькому каблучкові вона випромінювала здоров’я, силу й рішучість. Навіть у голосі, яким дівчина привітала покоївку, коли та відчинила двері, звучала радість життя.

— Доброго ранку, Мері! Моя сестра вдома?

— Т-так, мем, місіс Кер’ю вдома, — затинаючись, відповіла дівчина, — але вона попередила, що не хоче нікого бачити.

— Он як… Що ж, я не «ніхто», — засміялася міс Везербі. — Тож мене вона прийме. Не хвилюйсь — усю провину перебираю на себе. — Кивнула Делла у відповідь на переляк ув очах дівчини. — Де вона? У своїй кімнаті?

— Т-так, мем, але вона сказала…

Та міс Везербі вже піднімалася високими сходами, тому покоївка повернулася, кинула назад сповнений відчаю погляд і пішла.

Нагорі у коридорі Делла Везербі рішуче попрямувала до напіввідчинених дверей і постукала.

— Що ж, Мері, — відповів «о-люба-що-там-ще» голос. — Хіба я… О, Делла! — голос став м’якшим, у ньому зазвучали любов і здивування. — Люба дів­чинко, як ти тут опинилася?

— Так, це Делла, — весело всміхнулася дівчина, пройшовши вже половину кімнати. — У неділю я гуляла пляжем з двома іншими сестрами милосердя і тепер повертаюся в санаторій, тож я тут, але ненадовго. Зайшла для цього... — закінчила вона, ніжно цілуючи власницю «о-люба-що-там-ще» голосу.

Місіс Кер’ю насупилась і холоднувато відсунулася назад. Ледь помітні радість і жвавість, що раніше з’явилися на її обличчі, зникли, поступившись пригніченості та примхливості, яких було так багато у цьому домі.

— О, звісно. Слід було здогадатися… — сказала вона. — Ти ніколи не залишаєшся тут.

— Тут! — Делла Везербі весело засміялася й високо підняла руки. Потім її голос і тон різко змінилися. Вона поглянула на сестру серйозними та люблячими очима. — Рут, люба, я не можу… просто не можу жити у цьому домі. І ти знаєш, що я не можу, — лагідно закінчила мову.

Місіс Кер’ю нервово завовтузилася.

— Упевнена, що не розумію, чому ні, — ухилилася вона від відповіді.

Делла Везербі захитала головою.

— Так, ти знаєш, люба. Мені абсолютно не подобається все це: зневіра, відсутність мети, постійне прагнення страждати й горювати...

— Але ж я справді нещасна і страждаю.

— Однак тобі не слід бути такою.

— Чому ні? Хіба маю щось таке, що може змусити мене бути іншою?

Делла Везербі нетерпляче махнула рукою.

— Рут, послухай, — почала вона. — Тобі тридцять три роки. Ти здорова — точніше, ти була б здоровою, якби поводилася правильно, — у тебе є надмір часу і аж забагато грошей. Без сумніву, кожен скаже, тобі слід знайти що робити такого чудового ранку замість сидіння пригніченою в цьому схожому на могилу будинку, віддавши покоївці наказ нікого до себе не впускати.

— Але я не хочу нікого бачити.

— Я б на твоєму місці змусила себе захотіти.

Місіс Кер’ю, стомлено позіхнувши, відвернула голову.

— О, Делло, чому ти ніяк не можеш зрозуміти? Я не така, як ти. Не можу… забути.

Тінь болю промайнула на обличчі дівчини.

— Гадаю, ти маєш на увазі Джеймі. Я не забула цього, люба. І звісно, не змогла б викинути з пам’яті. Але страждання не допоможуть нам… знайти його.

— Наче я не намагалася знайти його впродовж тривалих восьми років, аж ніяк не просто страждаючи, — обурено спалахнула місіс Кер’ю, схлипуючи.

— Звісно, ти шукала, люба, — поспішила підтвердити сестра. — І ми продовжуватимемо пошуки, разом, допоки таки не знайдемо його… або помремо. Але те, що ти робиш нині, аж ніяк не допомагає.

— Однак я не хочу робити… нічого іншого, — жалісно пробурмотіла Рут Кер’ю.

На хвилину запанувала тиша. Делла несхвально дивилася на сестру стривоженим поглядом.