Кажуть, дорога додому завжди приємна — особливо коли вдома чекають. А в моєму селі кажуть також: «Треба це видіти». Треба видіти цю дорогу.
Треба встигнути шостого січня вечірньою маршруткою виїхати з міста. І переживати треба також, бо якщо наша маршрутка шостого січня звідкись виїжджає, то це зовсім не означає, що вона кудись приїде. Тобто кудись вона точно приїде, але не обов’язково в наше село.
Тут усе залежить від водія Богдана. Від його витривалості й хисту. Від його досвіду і багаторічного стажу. Бо поки він святкує перший день нового року, а потім п’ять наступних; поки майже непомітно випиває перед дорогою, а потім на зупинках і між ними; поки він втомлений усіма цими новорічними клопотами і різдвяними приготуваннями дружини; словом, поки їздить не зовсім тверезий, то досвід і багаторічний стаж — єдине, на що водій Богдан може покластись, виїжджаючи звідкись і прямуючи кудись. А отже, і єдине, на що можемо покластися ми — його пасажири.
Так, то страшно і небезпечно. Але треба це видіти і пережити. Мудрецям зі Сходу теж нелегко було прямувати у Вифлеєм, довіряючи далекій різдвяній зірці. Але ж треба було. А що фара у нашій маршрутці працює лише одна, то водій так само великою мірою орієнтується за зірками.
Приїхавши у село, треба одразу дякувати. Треба сповнитися глибокої вдячності й разом із нею прийти додому. Обійняти маму і подарувати їй цукерки, які, на відміну від мене, доїхали неушкодженими. Згадати, що вона не їсть солодкого. Не помити рук з дороги. Вислухати, що з дороги обов’язково треба мити руки. Помити їх. Вислухати все ще раз. Обійняти маму. З’їсти цукерки.
Треба вийти на подвір’я, аби провести трохи часу з різдвяною зіркою. Аби дивитися на неї і згадувати всіх, кого вона об’єднує в цей вечір. Про що зараз думають баба з дідом, які точно дивляться на неї із сусіднього села? А батько, який точно не дивиться на неї, де би не був? А водій Богдан, який вдячний їй так само, як родичі всіх його пасажирів? «Благословенна будь, різдвяна зірко, — треба сказати. — І всі, хто там, біля тебе».
За столом треба запалити свічку і на правах єдиного чоловіка в сім’ї промовити: «Дай, Боже, добрий вечір!». А потім з’їсти маминої куті і в жодному разі, свідомо чи несвідомо, вільно чи невільно не порівняти її з тією, яку готує баба. А потім налити трішки вина і послухати, як мама виголошує свій улюблений тост.
— Ну, — скаже вона, — аби не було гірше!
З тим, що треба робити наступного ранку в церкві, ніби все зрозуміло. Треба зайняти своє місце, аби часом не зайняти місце когось іншого. Треба молитися і багато про що думати. Про те, що церква значно менша, ніж мені пам’яталось. І людей у ній значно менше. І самі вони якісь менші. Про те, що все так змінюється, коли сюди приїжджаю. І я так змінююсь, хоч і помічаю це тільки тоді, коли сюди приїжджаю. Але священник, схожий у своїх ризах на птаха з опущеними білими крилами, схожий у своїх зморшках на Авраама з дитячої Біблії, схожий на священника, якого я знаю з дитинства, читає ті самі молитви, що й останні триста вісімнадцять років читають парохи цієї церкви.
«З плаваючими плавай, з подорожуючими подорожуй». Скільки людей у цей момент думає про водія Богдана?
А ще треба послухати кáзання. Десь на Центральній Україні, Східній Україні, Північній або Південній — словом, будь-де, окрім Західної — священники читають проповідь. Але на Галичині рідко можна зустріти священника, який після Євангелія читатиме проповідь. На Галичині Євангеліє лише для того, аби після нього священники говорили казання. От і отцю Всеволоду треба закінчити читати, аби почати говорити. І він закінчує. І починає. А продовжує приблизно так:
— То що ж, брати і сестри во Христі, сьогодні головне? Що ж, мої племінники і внуки во Христі, головне сьогодні? Сусіди мої, учні мої та вчителі, мої далекі родичі та друзі дитинства во Христі. Що ж, во ім’я Христа, головне сьогодні?
Не встигаємо ще ми, його односельчани во Христі, добре задуматися, як отець Всеволод одразу й сам відповідає:
