Монстрячий загін

Поллі підстригала собі волосся перед дзеркалом, почуваючись трохи винуватою за те, що не почувалася за це винуватою. Волосся мало бути її коронною окрасою, і всі казали, що воно чудове, та зазвичай Поллі ховала його під сіточкою, коли працювала. Вона завжди казала собі, що це волосся дісталося не тій. Але ретельно стежила, щоб усі золоті пружинки приземлялися на невеличкому простирадлі, розстеленому саме для цього.

Якби тієї миті вона мала зізнатися в будь-якому сильному почутті, це була б щира роздратованість, що їй вистачило б зачіски, щоб скидатися на хлопця. Не треба було навіть бинтувати груди, що, як вона чула, зазвичай практикували. Природа вже подбала, щоб у неї не було із цим майже ніяких проблем.

Ефект роботи ножиць був… хаотичним, але не гіршим за інші місцеві чоловічі зачіски. Най буде.

Вона відчула холод позаду шиї, і не лише через утрату волосся. Це також було через Погляд.

Герцогиня спостерігала з портрета над ліжком.

Це була препогана різьба по дереву, пофарбована вручну блакитним та червоним. На ній була зображена проста жінка середнього віку, чиє обвисле підборіддя та трохи вилуплені очі давали цинікам привід казати, що хтось одягнув велику рибу в сукню, але митцю вдалося вловити щось ще у цьому химерному, порожньому погляді. З деяких картин погляд переслідує вас по всій кімнаті, цей же дивився просто крізь вас. Це обличчя можна було побачити в кожній домівці. В Борогравії ви зростали з поглядом Герцогині на собі.

Поллі знала, що її батьки також мали в кімнаті таке зображення, і знала також, що коли її мати була жива, то щовечора робила перед ним реверанс. Вона потяглася і розвернула картину обличчям до стінки. Думка в її голові сказала Ні. І була відхилена. Вона зробила свій вибір.

Потім вона одяглася в братові речі, зсипала залишки волосся з простирадла у невеличку сумочку, яка вирушила на дно її тюка поруч із запасним одягом, поклала записку на ліжко, взяла тюк та вилізла через вікно. Тобто з вікна вилізла ще Поллі, але на землю ногами ступив уже Олівер.

Світанок саме перетворював темний світ на монохромний, коли вона прослизнула у двір корчми. Герцогиня дивилася на неї з вивіски. Батько Поллі був ревним вірнопідданим, принаймні поки її мати не померла. Того року вивіску не перефарбовували, тож пташине лайно там і сям примушувало Герцогиню зизувати.

Поллі впевнилася, що візок сержанта-вербувальника все ще стоїть перед корчмою, з яскравими прапорами, що зараз були вологими та важкими після вчорашнього дощу. Судячи з вигляду цього великого товстого сержанта, минуть години, перш ніж він знову вирушить у дорогу. У неї було вдосталь часу. Він мав вигляд неквапливого снідаки.

Дівчина вислизнула через задні двері та попрямувала схилом догори. На вершині вона озирнулась і подивилася на місто, що прокидалося. З декількох димарів здіймався дим, але оскільки Поллі завжди вставала першою і це було її завданням гучно розбудити покоївок, корчма все ще спала. Вона знала, що вдова Клемберс залишилася на ніч (якщо вірити батькові Поллі, «занадто дощило, щоб піти додому»), і особисто вона сподівалася — заради нього — що та залишатиметься щоночі. Вдів у місті вистачало, та Єва Клемберс була сердечною жінкою і майстринею випічки. Затяжна хвороба дружини та затяжна відсутність Пола сильно вразили батька. Поллі раділа, що щось із цього поверталося. Старенькі пані, які цілими днями витріщалися з вікон, могли собі шпигувати, дратуватися та буркотіти, але вони в цьому вправлялися надто довго. Ніхто вже не слухав.

Вона підвела погляд. Дим і пара вже клубочилися із пральні при Школі ремесла для дівчат. Вона погрозливо нависала над одним із країв міста, велика та сіра, з високими вузькими вікнами. Там завжди була тиша. Коли Поллі була малою, їй казали, що саме туди відправляють Поганих Дівчат. Що перетворює дівчат на «поганих», не пояснювали, і у п’ять років Поллі видавалося, що це не йти до ліжка, коли тобі кажуть. У вісім вона дізналася, що дивом буде не потрапити туди, якщо купиш братові коробку фарб. Вона повернулася спиною та пішла проміж дерев, сповнених пташиного співу.