Бери за горло

Крізь пошматовані чорні хмари линув вогонь, наче зірка, що помирає і падає назад на землю...

...власне, на землю Дискосвіту...

...та, на відміну від будь-якої зірки в історії, вогню подекуди вдавалося скеровувати своє падіння. Він то здіймався вгору, то крутився, утім невблаганно рухався вниз.

На гірських схилах, над якими протріскотів вогонь, блиснув сніг.

Просто під вогнем сам ґрунт почав розступатися. Світло відбивалося від стін з блакитного льоду: він занурився в каньйон і тепер гуркотів його кам’яним лабіринтом.

Світло різко згасло. Щось і далі повагом знижувалося вздовж осяяної місяцем стрічки поміж скель.

Це щось вигулькнуло з каньйону над бескидами, там, де тала вода з льодовика пірнала до озера далеко внизу.

На диво, там була долина, чи то пак мережа долин, що тулилися поміж гірським кряжем та довгим спуском до рівнини. Озерце мерехтіло в теплішому повітрі. Там росли ліси, розляглися крихітні поля, наче клаптикова ковдра, яку накинули на камені.

Вітер ущух. Повітря тут було тепліше.

Тінь закружляла.

Тим часом далеко внизу, ніким не завважене і неуважне до справ інших, у скупчення долинок заходило щось іще. Було складно розгледіти, що саме: зарості дроку хвилювалися, верес шурхотів, ніби велика армія крихітних істот рухалась до спільної мети.

Тінь дісталася пласкої скелі, з якої відкривався фантастичний краєвид полів та лісів унизу, і саме там армія виступила з-поміж коренів. Військо складалося з малесеньких блакитних чоловічків. Деякі були вдягнені в гос­троверхі блакитні капелюхи, та у більшості руде волосся вільно пломеніло на вітрі. Всі мали мечі. Жоден не був заввишки понад шість дюймів.

Чоловічки вишикувалися в ряд, подивилися вниз на нові землі, і над урвищем зачувся брязкіт зброї та розлігся бойовий клич. Вийшло б ефектніше, якби всі вони заздалегідь обрали якусь одну фразу. Але скидалося на те, що кожнісінький маленький воїн мав свій власний бойовий клич і був ладен битися будь з ким, хто на нього зазіхне.

— Нак Мак Фіґлі!

— Зарубай собі на носі, тракане!

— Дамо тобі добрячого копняка!

— Великолюдці!

— Тисячу на бочку!

— Нак Мак Фіґлів не здолати!

— Скуштуйте перцю, бруднюки!

Крихітні долини посеред гір купалися в останніх променях вечірнього сонця. Вони утворювали королівство Ланкр. Подейкували, що з його найвищої точки видно аж ген до узбіччя світу.

Ще говорили (щоправда, не в самому Ланкрі), мовляв, під узбіччям, через яке без упину перехлюпувалися гуркітливі морські буруни, їхнє помешкання сунуло космосом на спинах чотирьох величезних слонів, які своєю чергою стояли на панцирі черепахи завбільшки з цілий світ.

Мешканці Ланкру про це чули. Їм то видавалося цілком вірогідним. Очевидно, що світ плаский, хоча в самому Ланкрі пласкими були хіба столи та деякі потилиці. Черепахи здатні перевозити нічогеньку вагу. Слони, за всіма чутками, теж доволі сильні звірі. Здавалося, теорія не мала слабких місць, тож ланкрійці більше на цю тему не розмірковували.

Не те щоб місцеві не цікавилися світом довкола. Нав­паки, вони були до нього глибоко й особисто небайдужі, але замість «навіщо ми тут?» вони питали в світу «чи дощитиме до врожаю?».

Якийсь філософ, може, вказав би їм на такий брак інтелектуальної амбітності як на серйозну ваду, але лише якби був абсолютно певний того, звідки візьметься його наступний обід.

Насправді розташування та клімат Ланкру породжували людей впертої та прямої вдачі, які часто досягали видатних успіхів унизу. Саме Ланкр подарував рівнинним країнам їхніх найвидатніших чаклунів і відьом, і, знов-таки, отому філософу, напевно, було б невтямки, як такі твердолобі люди могли дати світові стільки успішних професіоналів у магічній галузі. Він не дивувався б, якби знав таке: тільки ті, хто твердо стоять ногами на скелі, можуть будувати замки в повітрі.

Тож сини і доньки Ланкру вирушали у світ, робили кар’єри, долали щабель за щаблем на шляху до різноманітних успіхів і ніколи не забували висилати гроші батькам.

Тим, хто лишався вдома, зовнішній світ нагадував про себе хіба зворотними адресами на конвертах.

Натомість зовнішній світ, навпаки, ними цікавився.