Компас і клинок

РОЗДІЛ 1

Я БІЖУ, НАЛЯКАНА ГРОМОМ. Поки блискавка розрубує небо, освітлюючи пісок спалахом, я бачу корабель. Силует. Звіра, що бореться за життя у воді. Його труп розкидає вантаж, а деревина потріскалася та роздулася. Я зітхаю, затримуючи подих, поки спотикаюся через камені. Вітер жбурляє дощ мені на шкіру, гострі бризки холоду б’ють мені по вилицях.

— Чи я запізно? — запитую себе, коли підходжу до купки людей на пляжі.

Рука шукає мою, а мозолясті пальці стискають мої.

— Ти мерзнеш, Міро, — каже мій батько, чиї блакитні очі ховаються під складками капюшона. — Візьми мої рукавички, коли підеш.

Я киваю, обходячи те, що ми обоє знаємо: вони мені не потрібні. Щойно я торкнуся води, я більше не відчуватиму холоду. Рухаючись до лінії, я знаходжу своє місце вздовж слизького каната. Ще шестеро зі мною. Ще шестеро острів’ян, в крові у яких — пісня моря, які можуть триматися в океанській воді та не піддаватися їй так легко. Але ніхто з них не протримається так довго, як я. Ніхто з них не вміє знаходити тепло під хвилями.

Я торкаюся каната, і він шорстко треться об мої долоні. Будить мене. Запалює вогонь у моїй крові. Я кидаю погляд на корабель, уявляючи передсмертні стогони моряків. Моє серце стискається, а у венах я відчуваю тепле поколювання. Я народжена для цього — припливу, піни, холоду. Я готова.

Я врятую стільки, скільки зможу. Ми всі рятуватимемо.

Але ми ніколи не скажемо їм правди. Що це ми запалюємо багаття між скелями. Що це ми — той маяк, що манить їхніх керманичів. Що це ми розбили їхній корабель об наші скелі, щоби пограбувати їх, відібрати весь вантаж, який можна з’їсти чи продати.

Так ми виживаємо.

Аґнес прямо переді мною, і її кулак охоплює канат, ніби щось обіцяючи. Це її робота — перерубати канати, щоби вантаж із корабля поплив до групи на березі. Я обертаюся та бачу, як мені підморгує Кай. Він буде зі мною і рятуватиме, скільки зможе.

Рев моря відлунює у моїх грудях, і я б’ю ноги об пісок, у ногу з іншими. Ми працюємо як одне ціле, і я підлаштовую свій ритм під решту присутніх. Цього сезону ми не втратили нікого, жодного з тієї сімки, що пливе до розвалин. І минулого теж.

— На рахунок три! Всі разом!

Ми кричимо у відповідь Каєві, і цей відгук лунає скрізь навкруги. Всі разом. Батько з’являється поруч зі мною, поки ми йдемо, натягує свої рукавички мені на руки та хапає мене за плече.

— Все буде добре зі мною, — кажу я, повертаючись до припливу. Він нічого не каже, але я відчуваю його любов, і її марево залишається, поки він зникає у ночі. Вона огортає мене та трохи придушує.

Перша морська хвиля б’ється об мої стегна, доходить до грудей. Я глибоко вдихаю, міцно тримаю канат у кулаку і потім, у лихоманці вогню та льоду, пірнаю. Першою випірнає Аґнес, просто переді мною. Її руде волосся блищить, колихаючись, наче буй. Я тримаю її у полі зору, прориваючись крізь хвилі, чуючи нашу пісню. Єднаючись із ними у пориві та ритмі. Море — мінливе створіння, і такої ночі воно може бути безпутним та жорстоким.

Я провалююся у ритм, міцно стискаючи канат у руці праворуч від себе, відчуваючи тугий вузол, зав’язаний довкола мене та прикріплений до головного канату, що врізається мені у талію. Повз пропливає деревина, поруч із вантажем, відкріпленим від тримачів. Може, вони вже тонули ще до того, як ми їх заманили. Камені тут наче зуби, приховані в яснах океану. А наші острови оточені рядами й рядами таких каменів — значно більше, ніж ми можемо нанести на мапи.

Я ще раз пірнаю, і в мої ребра б’ється щось важке. Імпульсовий біль, притуплений хвилями, спалахує у моєму боці. Я кусаю губу, стримуючи шипіння за зубами, поки моє тіло інстинктивно згортається, вибиваючись із загального ритму. Я витягуюся та простягаю руку вгору, щоби прорізати воду, та з моїх легень вириваються бульбашки, поки тупий біль збирається в одній точці. Я випливаю на поверхню, задихаючись, поки ноги плутаються у канаті. На півподиху дозволяю решті нести мене за ними. Я роздумую над тим, щоби просто триматися за канат руками, дозволяючи решті дотягти мене до розбитого корабля — мені ніяк не перев’язатися, поки не дістанемося берега, — але ж я не можу так кинути інших. Ми команда, тож маю робити свій внесок. Я тримаюся, сьорбаючи повітря, перш ніж пірнути й відштовхнути ще якісь уламки. Мій бік сердито ниє, і біль віддається у руці. Сподіваюся, ребра не зламані. Тоді я все ще буду у змозі дотягти уцілілих.