Музиканти. Четвертий дарунок

РОЗДіЛ ПЕРШИЙ,

в якому нам нагадують, що зло ніколи не спить

Падав сніг

На поріг,

Кіт зліпив

Собі пиріг…

Платон Воронько

Цьогоріч усе було не так. Сніг не падав — ані на дахи, ані на поріг. Замість нього сипався дрібний дощ, і троє Музикантів знову не мали прихистку, а про жодні пироги не йшлося й поготів!..

— От вона, людська невдячність, — зітхнув Рудий. — Пісеньки співають, святкують день народження свого Спасителя. Згадують про пастирів і трьох царів-чаклунів. А хто привітав Спасителя першою піснею, — забули!

Він смикнув вухом і вкотре огледів вузьку порожню вулицю.

Надходила ніч, однак ліхтарі не світилися, та й у вікнах горіли лише свічки й лампи.

Темрява поволі заливала місто — густа, прадавня. Навіть котячий зір був безсилий проти неї.

Цієї зими так було всюди, навіть коли вони переправилися через Дніпро. Мавра й Ніксу темрява, звісно, не лякала — та чого чекати від незрячого ньюфа і сичуні?..

Але їм вистачало розуму погоджуватися із Рудим й міста за можливості оминати. Якщо ж Музиканти лишалися десь на ніч — намагалися знайти прихисток до того, як почне вечоріти.

Досі їм це вдавалося.

— Печера, — сказав Мавр.

— Я би волів дотримуватися певних стандартів, мій друже. Тобто, якщо Нікса не відшукає нам чогось затишнішого, нам, може, й доведеться…

Мавр басовито гавкнув.

— Спаситель народився у печері. Туди в негоду заганяли худобу. Там були віслюки, верблюди, може, барани та вівці. І, звісно ж, собаки, які дозирали за худобою. Але коти?..

— Коти, звісно ж, не приглядали. Але царі-чаклуни принесли із собою дарунки: золото, ладан, смирну…

— Аби золото засліпило переслідувачів, ладан збив їх зі сліду, а смирна вдихнула в серця втікачів завзяття. Це кожен знає.

— Мені йдеться про четвертий дарунок, мій поквап­ливий друже. Той, що коштовніший за золото, ладан, смирну. Його передала жриця, яка служила доньці сонячного Ра, триєдиній переможиці Апіса, — Баст Левородній.

Мавр глузливо чмихнув.

— Мабуть, це була жриця-довгожителька. Бо ж у часи Спасителя люди вже не пам’ятали богів, яким молилися фараони. Та й про самих фараонів забули.

— Пам’ять людей плинна, непевна — і в тому прокляття й дарунок їхній. Але моє плем’я за всі ці віки не забуло потаємне ім’я кішечки, що її принесли тоді царі-­чаклуни. Це ж вона промуркотіла Спасителю першу вітальну пісню. Вона розділила з ним перший сон на цій землі, а згодом помандрувала разом зі святою родиною — так, друже мій, до Єгипту, — і це невипадково. Саме для неї Андрій ловив окунчиків, а Мартин, аби не збудити її, відкраяв шмат свого плаща.

— Святий Мартин поділився своїм плащем не з кішкою, а з бідняком-сіромахою — і кількома століттями пізніше.

— У достойників завжди з’являються наслідувачі. І хоч мало коли вони здатні сягнути тих самих вершин, будь-яка спроба заслуговує на схвалення. Жодного осуду з мого боку. Жодного. Я лиш хочу зауважити, що саме кішка зустріла Спасителя у цьому світі — у печері, де всі ховалися від негоди. І саме кішка попрощалася з ним біля іншої печери, куди зайти вже не змогла. Та чи хтось на землі пам’ятає про неї? Чи хтось шанує її — себто наше — плем’я?..

— Ми, — промовив чужий голос у них за спиною. — Ми пам’ятаємо.

Рудий із Мавром обернулися — не так перелякані, як здивовані, що хтось підійшов до них непоміченим.

У темряві стояло восьмеро собак. Більшість непородистих — і напевно всі безхатченки. Дощ стікав по їхніх спинах і боках, по брудній шерсті, по шрамах.

— Браття, — промовив Мавр. Він дивився просто на них незрячими очима — і часом Рудого лякала ця його безпомильність. — Ми не шукаємо жодних ускладнень, лише прихисток на день-два. Чи не порадите?..

— Порадимо, — сказала худа брунатна дворняга. Се­ред її предків напевно були німецькі вівчарки. Серед дуже віддалених предків. — Порадимо, бо знаємо і шануємо давні звичаї. Забирайтесь геть із міста. І чимскоріш.

Рудий широко позіхнув. Спитав байдужо:

— Це погроза?

— Це порада. Ви Музиканти, еге ж? Ми чули про вас.

— Укотре впевнююся, що наша слава…

— Ми чули, — спокійно додала брунатна дворняга, — що де ви, там і халепа.

— …зростає на чутках. Причому безпідставних. Прик­ра поквапливість у висновках, зроблених на підставі кількох випадкових збігів.