Книга судного дня

Розділ 1

Данворті прочинив двері до лабораторії, і його окуляри одразу ж запітніли.

— Я не спізнився? — він зняв їх і короткозоро примружився на Мері.

— Зачини двері, тебе зовсім не чути за тими жахливими гімнами.

Данворті зачинив двері, однак навіть це не врятувало від «Усі, хто вірує!», що долинало знадвору.

— Я не спізнився? — запитав знову.

Мері похитала головою.

— Ти лише промову Гілкріста проґавив.

У тісняві спостережного майданчика їй довелося відхилитися, щоб Данворті пройшов. Мері зняла плащ і вовняний капелюх, поклала їх на сусідньому кріслі поряд із великою господарчою торбою, доверху набитою пакунками, а потім поправила сиве волосся.

— Дуже довга промова про першу подорож у часи середньовіччя, — мовила вона, — а також про коледж Бразеноус, що посів належне місце перлини у вінці історичної науки. Там як, досі дощить?

— Ще й як! — відповів Данворті, протер окуляри краєм шалика і, почепивши тонкі дужки на вуха, підійшов до прозорої перегородки, щоб побачити машину часу. У центрі лабораторії стояв розбитий віз, а навколо лежали розкидані валізки та дерев’яні скрині. Згори звисали захисні заслони машини, обтягнуті чимось подібним до прозорої парашутної тканини.

Наставник Ківрін Латімер, який мав вигляд іще старіший і кволіший, аніж зазвичай, стовбичив біля однієї з валізок. Монтоя, одягнена в джинси й камуфляжну жилетку, схилилася над панеллю, нетерпляче поглядаючи на циферблат наручного годинника. За пультом Бадрі стукав по клавіатурі та похмуро читав дані, що відображалися на екранах.

— Де Ківрін? — спитав Данворті.

— Поки що немає, — відповіла Мері. — Проходь і сідай. Скид планували провести опівдні, не раніше, і я вельми сумніваюся, що в них вийде здійснити все вчасно. Хіба що Гілкріст виголосить ще одну промову.

Вона накинула плаща на спинку свого крісла та поставила торбу з пакунками на підлогу.

— Сподіваюся, це не протягнеться весь день. О третій мені треба забрати Коліна на вокзалі. Це син моєї небоги, він їде поїздом.

Мері оглянула торбину.

— Моя небога Дієдра подалася в Кент на свята та попросила, щоб син трохи пожив у мене. Маю надію, дощ ущухне до того, як він опиниться тут, — казала вона, копирсаючись у торбинці. — Йому дванадцять, гарний хлопчик, такий жвавий, от тільки розмовляє жахливо. Суцільні тобі якщо не «погибель», то «капець». І ще Дієдра дає йому забагато солодкого.

Жінка щось продовжувала шукати в торбинці.

— Поглянь, що я купила йому на Різдво, — витягнула вона нарешті вузьку коробочку в червону та зелену смужку. — Сподівалася після магазинів перепочити, а вже потім прийти сюди, та дощ завадив. Усе, що вдалося, — перевести подих під цю дурну електронну шарманку на Гай-стріт.

Мері відкрила коробочку та розгорнула тканину.

— Гадки не маю, що носять тепер хлопчики його віку, але шалики поза часом, як ти вважаєш, Джеймсе? Джеймсе!

Він відвернувся від екранів, які поглинали всю увагу чоловіка.

— Що?

— Я кажу, чи не вважаєш ти, що на Різдво завжди доречно дарувати хлопчику шалики?

Джеймс зиркнув на шалик, який вона витягла на огляд, — той був із темно-сірої вовни-шотландки. Такого він не одягнув би нізащо п’ятдесят років тому, коли сам був хлопчиком.

— Авжеж, — він відвернувся до моніторів.

— Що таке, Джеймсе? Щось негаразд?

Латімер узяв невелику, оздоблену латунню скриньку, а потім розгублено став дивитися навколо, немовби забув, що хотів із нею робити. Монтоя мигцем глипнула на годинник.

— Де Гілкріст? — спитав Данворті.

— Вийшов туди, — Мері вказала на двері за машиною. — Він розповідав про історичне покликання відділення медієвістики, трошки побалакав із Ківрін, технік провів якісь перевірки обладнання, а потім Гілкріст із дівчиною вийшов у ті двері. Мабуть, вони й досі там, готує її.

— Готує її, — машинально повторив Данворті.

— Джеймсе, проходь і сідай, розкажи мені нарешті, що трапилося, — вона сховала шалик до коробочки та запхала все в торбинку, — і де ти ходив? С подівалася, що ти вже будеш тут сидіти, коли я прийду, адже Ківрін твоя улюблена вихованка.