Стіна. Осінні ілюзії

Сергій Ухачевський

Стіна. Осінні ілюзії

Повісті

Бійки і пиятики, стрілянина і крадіжки, шантажі та погрози — ось та калейдоскопічна атмосфера, в якій живуть і борються герої детективних повістей “Стіна” та “Осінні ілюзії”, події котрих розгортаються наприкінці 80-х років минулого століття після розпаду Радянського Союзу.

Стіна

Повість

... ці баби, що пропахли сечею і потом,

раковидні туманності ліжок двоспальних,

ці чесноти чужі, що купуються оптом

по “троячці” за кожну, ця фальш поминальних

посиденьок, застіль і чорт знає чого ще,

ці зачумлені морди пролетаріату,

ці школярки у міні, ці спльовані площі,

це високе мистецтво балакати матом,

ці, мов ями помийні, парки культури,

де зустрінеш усе — від пляшок до ґандонів,

ці зашмаркані діти, ці пси і ці мури,

і прапори, прапори, прапори червоні!..

Б. Щавурський

1

Ліда не хотіла, щоб він, чекаючи, нервував... Тому, нашвидкуруч перекусивши, зняла шкільну форму, одягнула джинси, светр, теплу куртку і вибігла з квартири на вулицю. Тролейбусна зупинка була поруч з будинком, але дівчина поспішно зиркнула на годинника і зу­пинила таксі, що саме над’їхало. Зручно вмостилася на задньому сидінні, сказала адресу і пригадала: вранці їй здалося, що саме сьогодні повинно щось трапитися...

Минав урок за уроком, перерва за перервою, але нічого не ставалося. День був буденним та нудним. За вікном класної кімнати лив дощ, — одноманітно і монотонно, хоч календар на стіні переконував, що сьогодні вже третє грудня 1982 року. Вуличні пейзажі навіювали нудьгу. Мокрі від двотижневої зливи будинки, голі кістяки дерев, брудний від перегнилого листя асфальт і мертві газони не милували око... Кожен урок погрожував двійкою. У класах докучливо миготіли лампи денного світла, і від усього цього створювався мерзенний настрій.

Напевно, негода брала реванш за ті сонячні дні, які подарувала осінь. Глянеш на це ста­леве небо — і просто-таки вити хочеться від порожньої нудьги, навіяної невдалою зимою, а також і тим (напевно, більше від іншого), що Віктора немає поряд...

Дивно це, — два тижні, відколи він поїхав на свої спортзбори, і два тижні ллє, як із відра. Через цю кляту негоду і з дому не вийдеш. Сидиш довгими вечорами у чотирьох стінах, ганяєш у голові думки, щось пригадуєш, мрієш... міркуєш... Їхні стосунки зайшли надто далеко... А все почалося з банальної зустрічі на міжшкільних змаганнях із туризму; вона тоді закінчувала восьмий клас, він — дев’ятий. Романтичні вечірні багаття, пісні під гітару, перші відверті та наївні розмови про життя, про май­бутнє... У ті хвилини Віктор Лисак видався їй звичайним хвальком, який, більше не сподіваючись на зустріч, розповідає про себе байки. Говорив про те, що він — майстер спорту з велоспорту, постійний відвідувач барів, забіяка, картяр і, між іншим, — ловелас... Мовляв, знається з “крутими чуваками”, зустрічається з досвідченими жінками і таке інше. Звичайно, у юному віці дівчатам подобається саме такий тип хлопців, вони здаються більш дорослими, не те, що однокласники. Хоча Ліда вірила не кожному слову Віктора, але вважала, що в його побрехеньках є частка правди... Тоді він їй просто сподобався.

Вдруге зустрілися на репетиції до свята Першого травня, яка відбувалася на міському стадіоні. Він був одягненим у дорогий спортивний костюм та іноземні кросівки; кидаючи виклик учителям, потай курив у рукав. Привіталися, Віктор провів її додому. А через кілька днів — і сама демонстрація. Не вельми тверезі старшокласники, несучи транспаранти, вигукували гасла на зразок: “Хай живе пиво “Жигулівське” і лисий дядько на трибуні!”. Віктор крокував у колоні школярів-спорт­сменів міста і зі своїми приятелями непомітно розпивав пляшку вина. Дівчата, теж начебто спортсменки, — серед них і Ліда, — весело гиготіли, коли Лисак вигукував: “Хай живе і пасеться москаль на Вкраїні!”. Школярі з реготом підтримували вигук бадьорим “Ура!”. У багатоголоссі натовпу й офіційних мегафонних гаслах крамолу з уст школярів майже ніхто не чув.