#НАШІ на карті світу

«Це коротенький проект місяців на два, тож підготуй тридцять тем» — із цих слів шеф-редакторки «24 каналу» розпочалася телевізійна програма «Наші». Насправді ж вона була в ефірі більше 4 років, за які ми підготували понад 500 історій — про людей, винаходи та місця, якими варто пишатись українцям. Між собою ми так і називали їх: «пишалки». У мене було одне правило відбору — ця тема чи герой повинні здивувати, тому цього разу — без Шевченка, Лесі Українки та Грушевського. Вони неймовірні, але уваги їм точно не бракує. Хай це буде хтось менш відомий, але з не менш феноменальними досягненнями. До прикладу, Володимир Хавкін з Бердянська, який своїми вакцинами врятував життя мільйонам індусів, львів’янин Станіслав Улям, що розробляв термоядерну бомбу, кия­нин Володимир Горовиць, який здобув 25 «Ґреммі». Ну гаразд, Горовиць фігура знана, але про 25 топ-нагород я і не здогадувалась! У голові постійно крутилася думка: «А чому я не знала цих фактів раніше?» Це ж крута інформація, якою українці мали б вправно оперувати. Більше того, інтуї­ція підказувала, що таких героїв, мабуть, є багато.

Два місяці давно минули, проект продовжили ще на рік, і я тішилась, що пошуки цікавих героїв триватимуть. Виявляється, Зіно Давідофф народився на території України, харків’янин Юрій Кнорозов розшифрував мову майя, донька львівського банкіра Геді Ламар винайшла принцип роботи Wi-Fi, а син бердичівського психіатра Вільям Сідіс вступив до Гарварду в 11 років… Стоп-стоп! Я згадувала свої розмови з іноземцями і моє нія­ковіння, коли просили розповісти про відомих українців. Тоді в голові, як мантра, крутилось: «Ну, знаєте, у нас є два Шевченка і Кличко». Ох, скільки тепер їм можна було б розповісти.

Коли проекту виповнилося два роки (а на цей час вдалося зібрати приблизно 250 історій), я почала м’яко натякати редакторці, що тем більше немає. Мовляв, я все перешукала і все найцікавіше вже знайшла. Мене ж попросили продовжувати. «От побачите, цікавих героїв більше немає», — думала я, а потім натрапляла на інформацію, що виходець із сучасного Кропивницького заснував NBA, що син українських емігрантів 39 років залишався найкращим хокейним воротарем світу, інший — винайшов LЕD-лампочку, а українкою була не лише принцеса Сіаму, а й Кореї. Це піднесення швидко зникало, коли теми вичерпувалися. Тоді я знову стверджувала, що тепер остаточно все віднайдено. Але, знаєте, мені вже більше ніхто не вірив. А зараз я й сама можу сказати: цих імен назбирає­ться ще й на наступну сотню програм.

Історії «наших» захоплювали поєднанням працелюбності героїв, збігу обставин та звичайного везіння. Хотілося, аби українці їх знали. Так виник­ла ідея об’єднати цих героїв у одній книжці, адже якщо глядач пропустив ефір програми, то вони й далі в забутті. Відповідно, і їхні досягнення, і зв’язок з Україною. Так почався новий етап, коли серед сотень героїв потрібно було обрати «найулюбленіших». Критерії відбору абсолютно суб’єктивні:

— у кожного із цих героїв є українське коріння. Або вони самі, або їхні батьки чи дідусі-бабусі точно народилися на території України чи етнічних територіях, наприклад Лемківщині;

— вони не надто відомі в Україні, але про їхні досягнення знає світ;

— українці часто не здогадуються про їхнє українське коріння, називаючи їх американцями, швейцарцями чи аргентинцями. Натомість частину з них світ звик називати росіянами. Це, головним чином, стосується тих, хто народився до 1917 року, тобто в Російській імперії, а отже, їм автоматично приписали російське походження. Ці імена надто цінні, аби комусь «віддавати», тож мені хотілося заявити на них наше право. Право називати їх «нашими»;

— про них мені найбільше хотілося переповідати друзям, і зазвичай ці розповіді починалися зі слів «Уявляєш / Ух, на таку історію натрапила / Не повіриш, але!..»;

— їхні біографії нагадують сценарії пригодницьких чи мотиваційних фільмів.